#щоденник
29. VI (неділя)
Продовження

Як я вже сказав, з мого курсу нас було тринадцятеро плюс ще троє з іншого, не рахуючи інструкторів, перекладачів тощо. Ми проходимо пункт пропуску на Даунінг стріт, ідемо бруківкою до будинку Премʼєр-міністра, ліворуч проти входу групка журналістів із камерами. Зайшли в будинок, нас привітали у передпокої і повели вервечкою в сад, саме в саду мала відбутися зустріч.

Сад, я вам скажу, як сад, нічим не примітний. Невеличкий, чепурненький, скромний. Забув сказати, ми всі були по формі, отож уявіть собі, група сливе з двадцяти військових ходить в українському пікселі по центру Лондона — так це й було.

В садку я взяв кави і підійшов до пані перекладачки. Вона привітала мене широкою усмішкою, що неначе відкрила двері для розмови. Я спитав, чи вона з України. «Ні, — відказала вона, — я нарадилася тут.» — «То ви з діаспорної сімʼї?» — якось ніби захоплено промовив я і дав їй розповідати. Її звати Дарка, саме так, не Дарина, а Дарка. Народилася вона в Англії, але її батько до того, як стати батьком Дарки і її братів-сестер, побував у німецькому концтаборі, у Франції, Канаді, знову в Польщі, де якимсь дивом віднайшов свою майбутню дружину, молодшу дівчинку з одного села, і нарешті Британія, де вони й окошилися. Вона була з тої родини і з того кола, де українське більше плекали за кордоном ніж у той час в самій Україні. Відповідно, її шокувала справжня Україна, коли вона в неї уперше приїхала, здається, ще в 90-х. А свій акцент вона описала геніально: «Коли я приїжджала кудись на схід, у Донецьк, наприклад, у виборчих справах абощо, мене питали: «А ви, певне, з Києва?»; у Києві ж казали: «Ви, певно, зі Львова»; а у Львові: «Ви, певно, з Польщі»… І так щоразу все західніше й західніше. (Сміється)»

Ми далі вели розмову, коли в садок зайшли журналісти: «Something’s cooking», — сказав я. Вона усміхнулась: «Гарна ідіома», — сказала. Нас пошикували. Незабаром вийшов Президент і Премʼєр-міністр. Не знаю, Зеленський видався мені дуже симпатичним. У сенсі, приємним. Обидва взяли коротке слово. Англієць сказав краще, наш як завжди (українцям, загалом, треба вчитися говорити — це моє глибоке переконання). Потім Зеленський підійшов до нас, потиснув руку, спитав, як навчання.

Нам ніхто не казав, що казати можна, а що ні. Навпаки, казали «кажіть, як є». Але, щоб казати правду, потрібно дві умови: щоб було що казати і щоб була сміливість сказати, що є. Я одразу знав, що скажу Президентові, якщо буде можливість. Що хотілося б кращого відбору тих, хто сюди їде навчатися. Не за принципом «аби-кого аби відправити», а обраних, кращих, і кому це доречно. Ну на ʼкий біс водію чи тиловику вчитися на комвідділення, коли вони ніколи ним командувати не будуть? А таких тут багато. Ще вік. «Хотілося б бачити більше молодих людей, бо мені 25 і я наймолодший у взводі.»

Майже все це я й сказав, почавши, звісно, з подяки. Президент був трохи спантеличений. Здається, це його навіть трохи знітило. Загалом він побалакав із нами кілька хвилин. Мені їх вистачило. Був іще Залужний, але весь час тримався осторонь. У мене навіть склалося воаження, що він там був зайвий, і сам не знав, зо робити. Аліна дуже хотіла сказати йому пару слів, не вдалося.

На тому й усе. Невдовзі нас попросили. Ми повернулися в казарми на вечерю, застрибнули в сувенірну крамничку і сіли в автобус назад. Дорогою хлопці-дівчата познаходили відео та фото нас із Даунінг стріт. Наступного ранку побратим з позиції прислав посилання, де нас видно, а знайома викладачка помітила мене на відео зі сторінки Зеленського.

Так пройшов мій перший візит до Лондона. Кажуть, з корабля на бал; у мене вийшло з автобуса на Даунінг стріт. Є чим і попишатися: побував там, куди далеко не кожен вхожий.