Щось ніби блиснуло у тиші вересневійтам, за ставком, коли я ніс з городумішок кислиць для ненажер-кролів.Я навіть зупинився, пам’ятаю,сів на мішок, цигарку запалив,шукаючи в знаннях чогось такого -світлішого за сонце в ясний день.І не знайшов. Але ж я точно бачив,як ці олійні фарби далиниосінньої перетворились раптомв напівпрозору акварель веснимогутнім дивним спалахом миттєвим.Що це було? Невже ота тарільз прибульцями, нарешті, промайнулаі над Гадомцями? Узгоджується цягіпотеза з тим очевидним фактом,що в часі цей феномен був недовгим, -тривав лише секунду або й пів.Я це трактую так: космічний розумвмить наші гадомецькі палестиниосяг, просканувавши вглиб і вшир,і, не знайшовши жодної зачіпки,ввімкнув форсаж і знов собі понісся,гіперконтінуумним простором кудись.І дійсно, що прибульцям тут вивчати:мене з мішком кислиць та ще з думками,наближеними змістом до кислиць?На цьому міркування припинились.Мішок, піднявшись, до кролів поплив.А ввечері, коли усі поснули,на аркуші паперу у клітинкуз’явилися римовані рядкипро те, що треба небагато світуприбульцям, щоб любити білий світ.2018, Анатолій Секретарьов