Їдучи з півдня, відчути, що колесо рокутихого ранку повертає на осінь. Втомлена зелень, курява, багатоголосся стиглих плодів, і врожай – як урок:з цим – не склалося, тут – попри все, вдалося. Б'ється у плетиві гíлля невидимий птах. Випалена трава. Очеретом укрита хата. Ставлять бродити вино, наче готують посвяту. Перші зграї ластівок на дротах,і не звикнути, що скоро усім відлітати. Літо, ще досі літо, вимолене і святе. Риси вигострює гаряче скісне проміння. Обсипаються ружі. Сидять під землею міни. Їдучи з півдня, історій колючі стеблаподумки, як лозу, прив'язувати до твого імені. Я тобі розкажу – і наче віддам ключівід степових воріт, і місяця половинку,срібло диких оливок, що колишеться дзвінко, синьо-зелену бабку на моєму плечі,море, що сяє однаково мертвим і всім живим. Тільки й сенсу – співдихання і спостереження за господнім лезом, що нас по-живому ріже. Сонні волоські горіхи ловлять сяйво горішнє. Як у казках, додому море несеш у рéшеті,і воно витікає. Встигнути би скоріше. Катерина Калитко