Вже третє літо спільно з «Серцем Азовсталі» — організацією, що опікується оборонцями Маріуполя та їхніми родинами, — робимо кемпи ментального відновлення для тих, хто був звільнений з полону.І це не просто зустрітись та погуляти горбами, а спробувати трансформувати травматичний досвід цих прекрасних чоловіків і жінок у щось нове, що дозволить успішніше «влитись» у життя, від якого вони були тривалий час вирвані.Щоразу, їдучи на кемп, я постаю перед питанням: «А чи буду я корисним?». А потім — знайомство, спільні походеньки, розмови, чорнушні жарти, посиденьки біля вогнища, практики, і тиждень минає… І минає він настільки швидко, що вже не хочеться повертатись додому й кортить ще побути разом із людьми, які здавалися такими чужими, а виявилися настільки близькими, що диву даєшся.І чи був я корисним — не мені вирішувати, але слова «Льох, ти це, не ви*обуйся, роби все далі — в тебе виходить» — найкращий стимул робити те, що роблю.Дякую, що приїжджаєте. І поки приїжджаєте, ми будемо старатись бути для вас корисними. Далі буде… ❤️
Червень місяць турботи про чоловіче ментальне здоровʼя. Якщо коротко - ми не празнували.Ми багато подорожували, багато спілкувались, багато сміялись, дивились на вершини і навіть трохи плакали. Ось кілька порад якими я сам користуюсь і які реально допомагають.- Скидай напругу через тіло. Енергія та адреналін мають виходити конструктивно. Інтенсивний спорт, біг, активні подорожі чи важка фізична праця — найкраща «легальна» розрядка для нервової системи.- Тримайся своїх. Розмова з тими, хто пройшов той самий чи схожий шлях, дає розуміння без зайвих пояснень.- Хаос цивільного життя вибиває з колії. Встановлюй чіткий розклад: фіксований підйом, регулярний сон і щоденні мікрозавдання. Режим дає відчуття опори. Я роблю собі каву - мені допомагає.- «Заземлюйся» коли криє. Коли накочує гнів, тривога чи спогади — повертайся в тіло. Вмийся холодною водою, зроби кілька глибоких видихів або міцно відчуй стопами підлогу.- Постійні новини тримають мозок у стані бойової готовності. Дозуй перегляд стрічки і вимикай телефон перед сном.- Звернутися до психолога, коли важко впоратися самому — це не слабкість. Це нормальна реакція на ненормальні події.- Не зловживайте алкоголем чи наркотиками.Вони можуть тимчасово приглушити емоції, але зазвичай погіршують депресію.
Дводенний сплав на байдарках 25-26 липня.Ця мандрівка для осіб із статусом учасника бойових дій або осіб з інвалідністю внаслідок війни, разом із партнерами та партнерками річками Волині. Це 2 дні природи, води, відновлення та спілкування у колі тих, хто розуміє.💡 Концепт: відновлення через природотерапію та взаємодію.Маршрут сплаву пролягатиме від мальовничого Берестечка до села Боремель, де на учасників чекатиме завершення подорожі серед краєвидів Хрінницького водосховища.🧭 Супровід: гіди-ветерани Олексій Кушнєр і Арсен Смик, а також психолог Віктор Коширець.📅 Коли: 25-26 липня (виїзд із Луцька 25 липня, збір о 08:59, повернення — 26 липня не пізніше 21:00). 🏕 Умови: ночівля в наметах, усе необхідне спорядження та харчування забезпечуються. Участь безоплатна.🔒 Конфіденційність: особисті дані, фото та відео без вашої згоди не публікуються.👉 Посилання на реєстраційну форму в описі профілюКількість місць обмежена. Після реєстрації ми зв’яжемося з вами.ℹ️ Проєктна довідка:Захід організований ГО «Номад Лів» у рамках проєкту «Єднання для громади», що реалізується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.Партнери: @Isar.Ednannia, @EUDelegationUkraine#ISAR_Ednannia #EU_Unity4Community #Єднання_Для_Громади
— Льох, ви ж водите людей в гори?— Та водимо, але часу вистачає лише на військових і ветеранів, щоб трохи розвантажити їхню менталку…— О, саме таких і треба зводити…З такого діалогу розпочалися кількамісячні приготування до виправи «Шлях честі» — пам’ятного походу бійців 46-ї окремої аеромобільної «Подільської» бригади спільно з фондом «Тихо», що увінчалися чотириденним переходом Чорногірським хребтом.Це не була виправа, щоб просто «погуляти». Бійці 46-ки приїхали із зони виконання бойових завдань, щоб пройти цей маршрут і встановити пам'ятні таблички на 10 вершинах Чорногори. Це присвята тим, чиї життя забрали вороги; тим, хто і далі знаходить у собі сили боротися, та тим, хто перебуває в застінках…Сказати, що це було непросто — нічого не сказати. Зливи чергувалися з палючим сонцем, денна спека — з пронизливим нічним холодом, але крок за кроком кожен із команди пройшов цей шлях. «Шлях честі» став не лише назвою, а одним із символів тієї стежки, якою крокують сьогодні й щодня українські військові та весь український народ, хоч би яким важким цей шлях був.А ще хлопці та дівчата збирають на транспорт. Якщо вас хоч трішки зачепила чи, можливо, надихнула ця історія — киньте пару (чи не пару) гривень. Гривня до гривні — і зберемо на потрібне. Дякую!
Коли я піднімаю питання вшанування загиблих, мене часто сприймають виключно через соціальні ролі: ветеран, чоловік, голови ветеранської ради. Суспільство бачить у мені «функцію», від якої чекають лише організаторських здібностей чи «залізної» стійкості. Але я говорю в цьому випадку насамперед як син загиблого воїна, чий голос має бути почутим у дискусії про те, як ми пам’ятаємо.Ми стикаємося з певною фемінною монополізацією пам’ятування. Традиційно вважається, що емоційна пам’ять і право визначати її формат належать жінкам — матерям чи вдовам. Натомість від чоловіків-родичів, особливо з ветеранським досвідом, чекають лише мовчазної присутності. Ніби мій досвід війни анулює мою потребу в людському вшануванні мого батька.Пам’ять не має бути «пропискою». Мій батько не був жителем цієї громади, і його могила — за сотні кілометрів звідси. Як і могили сотень моїх побратимів, що розкидані по всій країні. Але це не означає, що вони не мають бути вшановані там, де я живу і працюю зараз. Пам’ять не може обмежуватися лише тими, хто похований у конкретному секторі місцевого кладовища.Ми маємо пам’ятати і про тих воїнів, чиїх тіл не вдалося евакуювати. Вони не мають могил, вони не вписані в локальні списки, але вони — частина нашої спільної історії.Я маю право говорити про те, як має виглядати вшанування як людина, яка переживає втрату. Вшанування — це не статична картинка, це живий діалог, у якому є місце для сина, батька чи побратима, незалежно від того, наскільки «стриманими» нас хоче бачити соціум.Вшанування пам'яті — це не про закриті клуби за місцем проживання чи статтю. Це про створення простору, де кожен воїн, незалежно від того, де він поліг і чи є у нього могила, буде частиною нашої свідомості.Нам потрібен діалог про сенси, а не про формальні звіти. І я готовий цей діалог продовжувати. Мені є що сказати і я вмію слухати.
Ми повертаємося не з вершини. Ми повертаємося до себе. 🏔️Засніжені Карпати — це не про краєвиди. Це про те, як швидко зникає все зайве, коли сніг стає вище колін, а вітер перевіряє на міцність кожен шов твоєї куртки.Ми йшли групою — ветерани, військові, свої. І десь на середині підйому я знову відчув те, чого так не вистачає в мирному, розхристаному місті. Це відчуття «племені».Тут немає довгих розмов про «адаптацію» чи «пошук себе». Тут усе простіше і чесніше. Твій світ звужується до кроку людини попереду, яка пробиває шлях крізь замети, і до простягнутої руки побратима позаду, якому ти допомагаєш втриматися на схилі.У місті ми часто почуваємося самотніми в натовпі. Але там, у горах, ти знову стаєш частиною механізму, де кожен важливий. Коли один ділиться залишком води, а інший мовчки забирає частину твого спорядження, бо бачить, що ти видихаєшся — це і є справжня терапія.Чому це працює? Бо нашій психіці не потрібен комфорт, щоб зцілитися. Їй потрібна солідарність. Їй потрібно відчувати, що ти не один проти всього світу, а частина спільноти, де кожен готовий підставити плече.Ми йшли крізь туман і сніг, і з кожним метром вгору скидали з себе тягар цивільної метушні. Гори не лікують рани, але вони дають головне — відчуття, що ти знову на своєму місці. Серед своїх. Де слова не потрібні, бо все зрозуміло по погляду.Ми повернулися втомлені, зі збитими ногами, але з відчуттям цілісності. Бо іноді, щоб знайти спокій у душі, треба просто вийти в негоду з тими, хто розуміє тебе без жодного слова.
🌄 Запрошуємо у триденний похід у Горгани ветеранів та воєнних — у серце одного з найдикіших масивів Карпат.🗓 17–19 квітня 2026 року📍 Горгани, Карпати — кам’яні розсипи, мохові ліси та простори, де відчувається справжня тиша і сила гірЦей похід для тих, хто вже має досвід гірських мандрів і готовий до виклику. Маршрут буде непростим, але саме в цьому — його цінність. Це можливість вийти за межі звичного, перевірити себе в горах, відчути опору в русі та поруч із людьми, які розуміють без зайвих слів.На учасників чекає маршрут:Осмолода — Кінь Грофецький — Грофа — Плісце — Паренки — Осмолода,ночівлі в наметах або туристичних колибах, ранки в горах і довгі переходи серед дикої природи.Поруч на всьому маршруті будуть гіди-ветерани — ті, хто добре знає цей шлях і підтримує не лише в дорозі.🚐 Виїзд: 17 квітня (вранці зі Львова)Можливий також виїзд з Луцька та підсадка у Стрию.🔙 Повернення: 19 квітня (пізнє)💚 Участь, проживання та харчування — безоплатні📝 Просимо заповнювати форму лише якщо ви впевнені у своїй участі — якщо ви не зможете поїхати, хтось інший втратить можливість долучитися до походу.📝 Реєстрація: https://forms.gle/J7kpGgBaGSLs3D9P7
Чи чули щось про фільм «Останній Прометей Донбасу»? Чи знаєте ви де знаходиться Курахове? Чи знаєте чи окуповане чи ні?Впевнений, що більшість тих, хто прочитає цю публікацію знають відповіді на питання. З чим я можу вас «привітати» - значить ви знаходитесь в бульбашці тих, хто ще слідкує та живе війною, хто у війську або для війська, тих кого я називаю небайдужими. А чому «привітати»? Так це тому, що з кожним роком нас все стає все менше – хто вигорає, хто гине на фронті і в тилу, кого зпалює зсередини зневіра і хвороби від нервів, та і це зрозуміло – важко тримати кукуху коли бачиш, що більшість і далі живе життя роблячи вигляд, що війна їх не стосується.Саме ці думки переслідували під час перегляду стрічки «Останній Прометей Донбасу», коли крім нас з Ольгою в залі було ще 4 людини. Так можна списати, що це пообідній час, але і показ єдиний на день, та і таку ж картину я спостерігаю на показах навколовійськових фільмів – в залах заледве набирається десяток глядачів.Я вже не вірю, що моя бульбашка збільшиться – тих, хто живе війною все менше, а ті кому похуй не запросять у свою – для чого їм це сумне, причемлене яке при кожній нагоді нагадає яка ціна платиться за наше сьогодні і завтра.Висновків не буде. Лише нагадування, як написав загиблий Воїн Максим Кривцов - «Війна це імена», імена тих, хто бореться і величезне дякую тим, хто знаходить в собі сили боротись і допомагати тим, хто тримає небо над усіми нами.
Памʼятати того, хто вже не знами це для вас почуття чи дія? Щемке відчуття гордості від того, що були знайомі, те яку роль відіграла ця людина у вашому житті, безмежний сум за тим недосказаним і недоробленим? Чи все ж «підсрачник»/стимул який нагадує ціну і цінність людського життя і змушує щось робити в посвяті чи в памʼять?І знаєте, немає правильної відповіді - ми різні, і кожен переживає втрату по своєму. Немає правильного способу поведінки як прийняти біль втрати, є лише одне - памʼять. Те, що ми повинні нести чи робити поки ми ще живі, адже і ті, кого немає живі доки ми згадуємо їх - у думці, дії чи пориві.Сьогодні Сашку 41 рік, і назавжди 38. Дякую, що був, є і будеш. Дякую, що надихаєш. Ми за тобою скучили, от чесно. Таких як ти хороших людей дуже мало, я більше не зустрів і, скоріше всього, більше не зустріну. Дякую тобі за усе. Як і обіцяв - і на цей твій День Народження від мене 10км для тебе, вибач за темп, снігу навалило як ніколи - да, я дурак, небезпечно, особливо на Рівненському шосе, але ж я обіцяв тобі… Ми памʼятаємо. Олександр Мартинюк, Мартенз, на щиті. Дякую за чин, з Днем Народження, друже. 🫡
Три роки як тебе немає, тату. Ти ж пам’ятаєш цей наш дурнуватий елемент змагальності – якщо син тут то і я тут, якщо мій батько тут то і я тут. Пам’ятаєш як після участі в АТО виявилось, що між нами набагато більше спільного ніж можна було уявити? Виявилось, що те, що ми ще тоді прожили і вихаркали скріпило нас більше ніж спільна кров. Саме ти дав життя, двічі. Перше – в пориві любові до своєї дружини, моєї матері, друге – заплативши найвищу цього світу, проливши кров за Україну. Знаєш, ти б гордився тим, що мені вдалось зробити за цей час. Це і для тебе, завдяки тобі, в пам'ять про тебе.Майже стерта в порох Констянтинівка де ми бачились востаннє. Немає величезної кількості прекрасних людей без яких я не уявляю завтра України. Тебе немає, але ти є. В думках, діях, пам’яті. Старший лейтенант Збройних Сил України Кушнєр Ігор Володимирович, на щиті. Дякую за чин. Дякую за все. P.S. Тату, знайшов у собі сили(да, звучить дивно і, можливо, смішно) і нарешті придбав собі вудку, ти ж пам’ятаєш як вчив мене цьому захопливому ремеслу? Тепер піду до річки без тебе, але з тобою…
TGLIST.COM.UA
