Чи справді так важливо, що ви будете думати про прожите життя, коли вам буде за 80?#OldYorkTimes_архівМожливо, ви чули фразу «ніхто ніколи не говорив на смертному ложі “шкода, що я не провів більше часу в офісі”». Вона показує цікавий культурний феномен — наше суспільство вважає особливо цінними думки і перспективу людей перед смертю. (Полегшена форма цього кліше — порада Джеффа Безоса задуматися, про що ви будете жаліти, коли вам виповниться 80).Але, можливо, не так вже й важливо, що ви будете думати, коли вам буде за 80? Австралійський філософ Ніл Леві пояснює в своєму есе на Aeon, чому він скептично ставиться до цінності передсмертних рефлексій.На одному рівні, передсмертні жалі — або принаймні те, як ми їх уявляємо — є частиною популярної культури. Вони всі приблизно однакові: стереотипно люди перед смертю жаліють, що занадто мало часу проводили із друзями й родиною, не помічали краси навколо себе і занадто багато працювали.Як пише Леві, «виявляється, що перед смертю люди цінують те ж саме, що вказує нам цінувати наша культура: теми, які заповнюють нашу рекламу і журнали». Частково це може бути спричинено тим, що культура диктує людям, про що їм жаліти перед смертю, а частково тим, що ми звертаємо увагу лише на ті передсмертні рефлексії, які вписуються у знайомі нам теми.Однак глибшим питанням є те, чи взагалі передсмертна перспектива людини є більш епістемологічно цінною, ніж перспектива протягом усього життя. Леві вважає, що «погляд зі смертного ложа може бути збіднілим, а не збагаченим саме тому, що він перебуває поза щоденними турботами».Перед смертю людина не може тверезо оцінити те, що було для неї важливим протягом її життя, пише Леві. У неї немає майбутнього, тому вона не бачить цінності довгострокових планів і проектів (іншими словами, немає сенсу цінувати відкладання грошей, якщо ти не зможеш ними скористатися). Натомість ставить на перший план більш безпосередні насолоди, які вона могла б відчути зараз — споглядання за трояндами чи спілкування із друзями. ▪️Читати повну статтю (~15 хвилин)