Це моє перше в житті селфі, яке я виклала в соцмережі. І відбулося це в 2020 році, всього шість років тому.Бо я ніколи не вважала себе тією, хто гарно виходить на фото, а тим більше на відео (і боже ж збав, почути голос в запису). Але насправді я не вважала себе достатньо привабливою аби показати себе, точніше хизуватися, бо ж селфі вважалося саме нездоровим хизуванням.Мені було майже сорок. Я давно мала власний бізнес створений з нуля, краще розбиралася в автомобілях ніж більшість знайомих чоловіків, а в анатомії – краще за багатьох косметологів, могла годинами говорити про генетику собак або про те, чому антицелюлітні креми – просто гарно упакований маркетинг. Але сфотографувати себе і показати людям – було за межею можливого. Бо хто я така, щоб займати місце в чужій стрічці своїм обличчям?Це не скромність. Це не правильне виховання. Це навіть не сором у класичному його розумінні. Це щось глибше і конкретніше – переконання, що ти за замовчуванням не варта уваги, тож будь-яка спроба її привернути вимагає виправдання.І я не одна така. Нас, міленіалів, вирощували в дуже специфічних умовах: ми достатньо дорослі аби пам'ятати світ без інтернету, і достатньо юні аби потрапити в нього на повній швидкості — без інструкцій, прикладів та зазвичай навіть людини поруч, яка б сказала, що ти маєш право займати це місце. Але перш ніж говорити про інтернет, треба говорити про те, що було до нього – про незабутню радянську педагогічну спадщину, яку ніхто офіційно не скасовував. Радянська школа виховання дитини будувалася не навколо особистості, а навколо колективу якому ця особистість не має заважати. Ідеальна дитина була слухняною, непомітною і зручною. «А що скажуть люди?» – не просто батьківська фраза, це була ціла програма: думка чужих людей ставилася вище за власну, а бажання виділитися автоматично прирівнювалося до провини. Не висовуйся. Не хизуйся. Не думай, що ти краща.«Менше знаєш – міцніше спиш» — це була не просто народна мудрість, а скоріш непряма заборона на допитливість, на аналіз, на будь-яке бажання піддати щось сумніву. А якщо заборонено думати – то вже точно заборонено показувати себе. Себе треба було заслужити, а увагу до себе – виправдати. Саме звідти у нас всіх дотичних до епохи таке панічне небажання когось потурбувати, занепокоїти, та ви що, ну не треба, я сама доїду, донесу, відремонтую, навіть вашу роботу із задоволенням виконаю аби тільки не відчувати провини. Нас не вчили, що ми цінні. Нас вчили, що ми маємо бути корисними. Різниця принципова.Покоління міленіалів народилося між 1981 і 1996 роками. Ми виросли на стику двох світів: аналогового і цифрового, радянського і пострадянського, колективістського і раптово індивідуалістичного. І цей стик нас не привів нікуди плавно – він розірвав нас навпіл. З одного боку нам раптом сказали: будь собою, реалізуйся, кричи, мрій. З іншого – всі внутрішні установки вимагали: не висовуйся, не хизуйся, не думай що ти краща за інших.Тож заборона ця живе вже не зовні, вона стала внутрішньою. Її не треба більше підтримувати батьківським окриком чи вчительським глузуванням. Вона просто існує всередині і тихо коментує кожну спробу зробити щось помітне: «а ти взагалі маєш на це право?»Дослідження фіксують, що емоційне благополуччя серед міленіалів знаходиться на найнижчому рівні з часу початку вимірювань – і це прямий наслідок поєднання високого тиску ззовні та низької самооцінки всередині. Тобто ми не просто чомусь невпевнені в собі. Ми системно виховані так аби займати поменше місця в шухляді. Це я буквально про місце у стрічці, за трибуною, у розмові, на фотографії.))