Переді мною повна бібліотека незнайомих людей. Частина присутніх - студенти чи старшокласники, яких сюди привели "організовано". Я і в Україні такого не люблю і не знаю, як з ними говорити, а це в іншій країні.

Мені потрібно хоч якось зорієнтуватися, хто тут прийшов і що з ними робити.

Перше питання - чи є у залі українці.
До речі, я завжди це запитую у складній ситуації, коли не можу сама розібратися. Типу не виходить оплатити через термінал у автобусі чи хтось пристає, я тоді відразу шукаю українців. Зазвичай відгукуються і допомагають.

Так от, чи є в залі українці?
Дві руки.

Добре.
Чи є у залі люди, які можуть показати Україну на карті?
Десяток рук.

Добре.
Чи є у залі люди, для яких війна стала особистою чи сімейною справою. Які знають про війну з розповідей всередині сім'ї?
Ліс рук. Вся молодь підняла руки.
Старші сидять, витирають очі.

Що я зрозуміла у Хорватії? Війна не закінчується з припиненням бойових дій. Усі ті, хто її бачив і пережив, носитимуть у собі це до кінця життя. І діти їхні будуть дітьми війни, навіть якщо народяться після війни.

Зустріч з читачами у місті Сісак пройшла добре. Під час війни це місто було форпостом, яке стримувало атаки на Загреб. Вони відчайдушно билися, як наш Мощун або Буча.

Я щиро вдячна видавництву Hena за видання "Доці" у Хорватії, за організацію цієї поїздки та медійного супроводу.
Покажу вам, як виглядає книга хорватською мовою.

Бажаю їй великої читацької уваги, а собі - повернутися до Хорватії у більш сприятливий час і побачити цю країну по справжньому.