Вірогідність того, що через тридцять років тобі таки видадуть твою золоту медаль, низька - але ніколи не дорівнює нулю. Дівчата, просто не здаємося, а життя розставляє все на свої місця :) Мала сьогодні зустріч зі студентами Українського гуманітарного ліцею при університеті імені Тараса Шевченка. Ішла і ноги підгиналися, так ніби мені не п'ятдесят, а знову шістнадцять. Звісно, нічого цього я не могла передбачити. Ні очеплення довкола урядового кварталу і блокпостів. Ні війни, ні навіть того, що провулок Дзержинського, на якому був розташований ліцей, перейменується на провулок Козловського. Мені цей дзержинський здавався вічним. Ні того, що я повернуся до ліцею письменницею і лауреаткою Шевченківської премії. Діти запитали, чи ходжу я на зустрічі з однокласниками. Ні, не ходжу. Боюся. Мені хочеться, щоб десь було місце - хоча би у моїй голові - де ми всі молоді і наївні. Де ми всі живі. Де з нами наші вчителі, теж живі і здорові. Попри все, я чомусь чіпляюся за цю ілюзію, і досі не готова з нею розлучатися.І те, що зустріла у ліцеї Якова Михайловича, нашого вчителя історії, який майже не змінився за цей час, для мене стало величезним полегшенням. Діти прекрасні, само собою. Розумні, іронічні, скептичні щодо авторитетів, чутливі - все як і має бути. На щастя, в УГЛ уже три роки як змінилася директорка, і я тримаю кулаки за ліцей. Хочеться, щоб у цих стінах жив дух вільного студентського братерства і бунтарства. Щоб ці сучасні діти також відчули смак волі. Щоб теж росли інтелектуальними снобами, але такими, що порвуть за неньку. Про себе думаю, якби довелося жити спочатку, я знову б побігла сюди на вступні іспити.