Мені так сумно було читати допис жінки з Харкова, яка психічно і фізично не витримує у місті під обстрілами і з відключенням комунікацій. І так само сумно читати коментарі і перепости під тим дописом.Концентрований біль, щедро розведений присутністю ботів і провокаторів. Я б хотіла вірити, що вже у 26му році ми нарешті зрозуміли, що тимчасово виїхати з одного міста в Україні і переїхати у інше. Або виїхати за кордон на якийсь час і повернутися. Або не повернутися і сидіти в очікуванні - це ніяка не "зрада". Називати це зрадою так само дивно, як називати будь-яку роботу людей у тилу "фронтом". Але це не заважає декому плодити культурні, економічні чи релігійні "фронти". От та "зрада" - зворотний бік медалі таких "фронтів".Точно що хочеться сказати - попустіться, менше пафосу, ви ж не ШІ. Зараз вимушено мігрує величезна кількість людей. Бази у Карпатах забиті жителями Харкова, Одеси чи Запоріжжя. І нікому на думку не спадає сказати цим людям в очі, що вони якимось чином зрадили своє місто.Якщо вийде вирватися у спокійнішу область, виспатися, побути у тиші і теплі хоч тиждень, це вже величезна допомога власному психічному здоров'ю. І от дивне спостереження, у нас суспільство розділилося на тих, хто мовчки бере і робе, не питаючи нічийого дозволу, і на тих, хто істерить у соцмережах. Реальне і віртуальне життя все більше розходяться.