Ну що, я вдома, після досить непростого втручання, яке зробили наші київські хірурги так, що на тілі лишилося всього кілька маленьких проколів. Вдома кондиціонер у спальні, вода у крані, електрика у кавоварці. З дитиною займаємося найприємнішою у світі справою - збираємо речі у пластовий табір і одночасно створюємо кабінет абітурієнта. Скільки вже переговорено про цей вступ - але мені головне, щоб донька запам'ятала 2025й як рік закінчення школи і вступу, рік першого курсу, перших лекцій і семінарів, перших студентських вечірок, а не як рік обстрілів. У цьому всьому, у кожній маленькій справі, у роботі всіх тих людей, які приходять на свої місця і займаються своїми посадовими обов'язками, у роботі продавців і комунальників є частина нашої справжньої стійкості. Ми розуміємо, чого домагаються росіяни. Те саме вони роблять з Харковом, Сумами, Херсоном чи Одесою. Їм потрібно зламати життя у цих містах, зробити так, щоб звідти виїхали люди. Той самий терор застосовують проти Києва. Я у ці дні думаю про лондонців, які під час другої світової пережили величезну серію щоденних бомбардувань. І потім все відновили після війни, і на кілька поколінь вперед зберегли пам'ять про той час і особливе відчуття гордості і причетності до своєї історії. Так і у нас буде, ті хто це переживуть, назавжди матимуть особливий зв'язок із Україною, Києвом, і особливе право власності, якщо так можна сказати, на це місто. Ми довіку будемо хранителями нашої землі. Потрібно тільки весь час пам'ятати про ширшу перспективу. Нам випав шанс остаточно вирватися з російської тюрми, на наших очах звершується те, про що могли тільки мріяти українці століттями. Наша власна незалежна держава відбивається від чуми.