Богдан Червак — Голова ОУН

Дзеркальною відповіддю на хамські заяви Навроцького про УПА могло б стати присвоєння полковникові Андрію Мельнику звання почесного генерала Збройних сил України. Історичним фактом є те, що Є. Коновалець та А. Мельник 15 грудня 1918 року на Софійській площі у Києві Директорією УНР були іменовані отаманами (генералами) Армії УНР. Через декілька років після завершення війни, вони почали себе знову іменувати полковниками. Але деякі українські визначні діячі минулого не приймали їх відмови від отриманих військових звань, а тому продовжували їх іменувати отаманами (генералами). Якщо Президент України вважатиме доречним, він може надати продовження цій історії та присвоїти Є. Коновальцю та А. Мельнику (символічне / почесне) звання Генералів ЗСУ. Таким чином від імені України він зможе відати їм шану як визначним воєначальникам. На сьогодні найбільшим військовим з'єднанням Сил оборони України є Армійський Корпус. Враховуючи визначну роль полковників Є. Коновальця та А. Мельника в нашій національній історії, можна також іменувати два чинних Армійські Корпуси на їх честь. Наприклад, відомо, що Третій Армійський Корпус є одним з найефективніших військових з'єднань Сил оборони України. Також не секрет, що серед командування цього корпусу та його офіцерського та солдатського складу, полковник Є. Коновалець має величезний авторитет та шану як одного з найвизначніших представників українського національно-визвольного руху. Цілком логічно присвоїти Третьому Армійському Корпусу ім'я Є. Коновальця (або А. Мельника) з додаванням до назви його військового звання полковника (або генерала). Переконаний, що командування Третього Армійського Корпусу підтримає дане рішення. Ось деякі приклади. США Першому Президенту США Джорджу Вашингтону у 1976 році було присвоєно звання Генерала Армії США, а в 1978 році йому було присвоєно найвище військове звання армії США. Президенту США Улісс С. Гранту у 2024 році також було присвоєно найвище військове звання армії США. Франція Капітану Генерального штабу третьої Французької республіки Альфреду Дрейфусу (1859 - 1935) у 2025 році було присвоєно звання бригадного генерала. Литва Адольфас Раманаускас (1918 - 1957) був одним із лідерів литовських партизанів та антирадянського опору. У 1997 році йому було надано статус «військового добровольця», а 26 січня 1998 року указом президента Литви посмертно присвоєно звання бригадного генерала запасу. У 2018 році Сейм Литви ухвалив резолюцію, в якій Раманаускаса було названо «найвищим литовським чиновником у боротьбі проти радянської окупації» з 1954 по 1957 рік та посмертно визнав його главою Литовської держави. Можна навести й інші схожі приклади, одначе вважаю, що і цього буде достатньо.@nationalizm

Президент Польщі Навроцький має намір позбавити Президента України В. Зеленського найвищої польської нагороди - ордена Білого Орла. Оскільки Зеленський присвоїв елітному елітному Окремому центру спеціальних операцій «Північ» ССО ЗСУ почесне найменування «імені Героїв УПА». При цьому п. Навроцький заявив, що Україна, мовляв, «героїзує бандитів та вбивць» і через це «ментально не готова бути частиною європейської родини». Нагадаю панові польському президентові. У Польщі, в місті Грубешів, спокійно існує вулиця Станіслава «Рися» Басая. Хто цей чоловік?Справжній кат і військовий злочинець. Підрозділ «Рися» навесні 1944 року влаштував масштабне і криваве полювання на мирних українців Холмщини. Ось загальновідомі факти. Різанина в Сагрині (10 березня 1944 р.) - загін Басая буквально стер село з лиця землі. Польські головорізи по-звірячому вбили від 800 до 1200 мирних українців. Вони не жаліли нікого: розстрілювали немічних старих, палили живцем жінок та нещадно вбивали дітей. Аналогічний жах бойовики «Рися» принесли в Ласків, Шиховичі та десятки інших українських поселень, де цивільних винищували виключно за національність. Польська громадськість та правозахисники руху «Громадяни РП» (Obywatele RP) били на сполох, благали та офіційно вимагали від влади Грубешова прибрати це криваве ім'я з карти міста. Вони наголошували: вшановувати того, хто катував, гвалтував і нищив беззбройних - це дикість. І що відповіла польська влада разом із їхнім Інститутом національної пам’яті? Відмовила. Для них криваві етнічні чистки Басая - це лише «акції відплати», а сам він залишається «героєм». То чому ж польському місту дозволено увіковічнювати ката, який нищив українських немовлят, а Україна не має права вшановувати бійців, які воювали за незалежність своєї землі? Не можна однією рукою погрожувати забрати ордени за українських героїв, а іншою - захищати назви вулиць на честь убивць українських дітей. Польським політикам час припинити втручатися у внутрішні справи України та диктувати нам, кого вважати героями, а кого ні. Замість того, щоб повчати суверенну державу, яка веде екзистенційну війну, Варшаві варто зайнятися наведенням порядку у власному домі. Зокрема --переглянути власну лицемірну політику національної пам'яті та прибрати імена кривавих убивць цивільного населення з назв вулиць європейських міст.@nationalizm

Заява МЗС Ізраїлю у якій Голову ОУН Андрія Мельника звинувачують у «голокості» -  відверта провокація і підігрування московській пропаганді. Ця заява не має нічого спільного з історичною правдою.Більше того євреї вибачалися перед Андрієм Мельником, оскільки один раз уже повелися на московську пропаганду.Нагадаю, у 1957 році українці Канади запросили Андрія Мельника взяти участь в урочистих заходах з нагоди 25-літнього ювілею Українського національного об'єднання (УНО) Канади.Напередодні приїзду А. Мельника на американський континент єврейська газета Вінніпегу «Джуїш пост» опублікувала статтю Мельвіна Фенсона, в якій Андрія Мельника і ОУН звинувачено у «єврейських погромах» у Львові в 1941 році під час німецької окупації та в «мордуванні поляків».Після галасливих звинувачень, не підтверджених жодними фактами, Фенсон вимагав від уряду Канади заборонити приїзд Мельника до Вінніпегу.Після оприлюднення статті про Андрія Мельника у «Джуїш пост» Канадою прокотилася хвиля обурення. Практично всі українські газети, громадські й ветеранські організації вважали за необхідне спростувати брехню про Мельника та вимагали офіційного вибачення.Найвищий репрезентаційний орган канадських українців - Комітет українців Канади - видав спеціальний «Комунікат», у якому атака на Андрія Мельника розцінювалася як «намагання зганьбити державницьку традицію українського народу, що для кожного українця є найбільшою святістю».З офіційним роз'ясненням виступили колишні в'язні німецьких концентраційних таборів, об'єднані в Комітеті політичних в'язнів нацистського режиму. Зокрема в їхній заяві, яку опублікували українські газети і яка була надіслана до всіх єврейських видань, зазначалося:«На підставі стверджених документів інформуємо Вас, що загальновідомий полковник Андрій Мельник, який саме приїжджає на відвідини до Канади, був колись політичним в'язнем нацистського режиму. Як полковник Української національної армії в Першій світовій війні він боровся проти большевицьких військ. З вибухом німецько-большевицької війни нацисти конфінували його (обмежили пересування місцем проживання- Б. Ч.) в Берліні, а пізніше арештували і запроторили в нацистський концентраційний табір Заксенхаузен коло Берліна, де перебували в ув'язненні багато чільних французьких, польських, українських та інших політичних провідників. З огляду на ці факти, вістка, подана газетою «Джуїш пост», про погроми полк. Андрія Мельника над євреями і поляками є неправдива».Під тиском суспільної думки Мельвін Фенсон був змушений надрукувати вибачення: «Перепрошую полк. Андрія Мельника, провідника Організації Українських Націоналістів, за твердження, що вмішали його у погром у Львові 2 і 3 липня 1941 року. Твердження були зроблені в добрій вірі на підставі інформації, що видавалася нам обоснована, але як тепер показалося, безпідставна. Перепрошую за всяке замішання, яке ми вчинили».Після цього з'явилася велика й позитивна стаття Фенсона про Андрія Мельника, яка завершувалася такими рядками: «Я радий, що мої припущення не підтвердилися конкретними фактами. На мою думку, це усуває колоду на шляху до добрих взаємин між євреями і українцями… Джуїш пост» - як часопис і автор цієї статті особисто, - завжди відносяться з найбільшою прихильністю до канадських українців і до державницьких аспірацій українського народу».Вже перебуваючи у Торонто Андрій Мельник мав намір зустрітися з його мером паном Натаном Філіпсом, який за національністю був євреєм. На тлі недавнього скандалу із «Джуїш пост» Андрія Мельника почали вмовляти не відвідувати міську управу й не зустрічатися з мером Торонта. Однак А. Мельник наполіг на візиті.Натан Фліпс прийняв полковника на найвищому рівні, вручив подарунки, а на початку розмови заявив: він хоч і єврей, але не солідаризується із «Джуїш пост», та висловив жаль з приводу наклепницьких публікацій.МЗС Ізраїлю має невідкладно відкликати свою заяву і вибачитися перед Україною.@nationalizm

21 травня ц. р. Голова ОУН Андрій Мельник і дружина Софія повернулися на рідну землю.Першим їх зустріла Карпатська Україна. Боже, як це символічно!Карпатську Україну Андрій Мельник пропустив через своє серце. Він пишався, що у 1939 році був причетний до її тріумфу і глибоко переживав її трагедію. Ніхто більше за нього не знав якою ціною доводилося діставати зброю і як не легко було її переправляти на Закарпаття. Але це робилося навіть тоді, коли для всіх стало зрозумілим, що майбутнє молодої держави у Карпатах залежить від зовнішніх, а не внутрішніх чинників, а тому її доля була вирішена наперед.Саме він віддавав накази і направляв у Закарпаття кращі кадри ОУН, передусім військових інструкторів і вишкільників. Не випадково там опинилися Роман Шухевич, Олег Кандиба - Ольжич, Михайло Колодзінський, які займалися створенням «Карпатської січі» - війска незалежної держави.Все що можна було зробити для здобуття і утримання державності Карпатської України він зробив. І навряд чи хтось інший міг би зробити більше.І ось у травні 2026 року йому знову віддають честь відділи «Карпатської січі», які бʼють ворога на московсько-українській війні.Друже Голово, тепер на Вас чекає Київ!@nationalizm

Тепер про це можна сказати вголос і впевнено. Полковник Армії УНР і другий Голова ОУН Андрій Мельник із дружиною Софією Федак повертаються в Україну. Влада Люксембургу, де похований Полковник із дружиною, надала дозвіл на перепоховання великих українців на рідній землі. Висловлю велику вдячність Його Королівській Високості князю Феліксу, який дозволив подружжям Мельників оселитися у Люксембурзі після Другої світової війни.Українці також пам’ятатимуть Великих Герцогів Жана й Анрі, які дбали про могилу й не дозволили, щоб дорога до неї забулася.Але найбільший уклін українцям, які в складних а подекуди важких умовах еміграції, не забували приходити на могилу Андрія Мельника, дбали, щоб там не згасав вогонь пам’яті і завжди були живі квіти. Доземний уклін паням Ларисі Майнінгер, Наталії Павлюк, жіночому товариству «Українка» у Люксембургу, отцю Тарасу Бордюку. Ваш чин ми пам’ятатимемо!Повернення Мельників на Батьківщину стало можливим завдяки наполегливості ОП, в тому числі генерала Кирила Буданова, МЗС та УІНП.Друже Голово, Україна воює, пам’ятає і чекає на Вас!@nationalizm

Про втрати ОУН у Другій світовій війні. 30 серпня 1941 року на одній із вулиць Житомира згинули двоє членів Проводу українських націоналістів: сотник Омелян Сеник-Грибівський і підполковник Микола Сціборський. На початку лютого 1942 року в окупованому німцями Києві прокотилася хвиля арештів і розстрілів. У Бабиному Яру знайшли свою смерть Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Там також поховані молоді тіла поета-закарпатця Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Гупала. Від рук німецьких окупантів загинули інженери Романів та Сиченко, проректор Київської політехніки, учасник визвольних змагань 1917-1919 років Тодот Черидниченко. Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німці розстріляли разом з дружиною та дітьми. Лицарською смертю загинув провідний діяч ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лукянівської в’язниці кров’ю написав: «Спливаю кров’ю – але не зраджу тайни друзів». Жертвами німецького терору стали біля пів тисячі членів «Буковинського Куреня», які прибули до столиці у вересні 1941 року. Загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу – членів ОУН. Тут загинули міський голова Києва В. П. Багазій, голови районних управ міста: професор Махиня, Євген Форостівський з дружиною, Рудь, Чверда, інженер Романов, професор Лазорко. У «Заксенхаузені» своїми садистськими нахилами щодо членів ОУН відзначився оберштурмфюрер Вірзінг. Саме він у 1944 році до смерті закатував О. Ольжича - відомого поета і вченого, а під час війни керівника ОУН на окупованих німцями східноукраїнських землях. Цей головоріз також довів до самогубства Володимира Федака (псевдо «Голуб»), який під час війни був окружним референтом ОУН на Німеччину і Австрію. У 1943 році на Великдень, щоб покласти край тортурам і не зрадити організаційної тайни, ціаністим калієм отруївся Володимир Федак. Більшість жертв, які понесла ОУН під час війни, спочивають на українській землі. Але чимало українських націоналістів загинули на чужині, куди потрапили за наказом Проводу ОУН, або ж силою були вивезені німецькими і московськими окупантами. Наприклад, у Франції від німецьких рук загинув Михайло Мартинюк. З метою боротьби з німцями він вступив до французького руху Опору і виконав низку сміливих нападів на німецьких офіцерів у Парижі, брав участь у нападах на німецькі транспортні колони, склади зброї і амуніції. В лютому 1944 року німці схопили його і розстріляли у форті Монт-Валерієн під Парижем. В Архіві ОУН маємо свідчення, що в період німецької окупації в Україні у 1941-1944 роках загинуло 4 тисячі 756 членів ОУН, в тому числі 197 вищого керівного складу. З-поміж них п’ятеро членів Проводу ОУН, номіновиних ще першим головою ОУН, полковником Євгеном Коновальцем (Ярослав Барановський, Омелян Сеник-Грибівський, Олег Кандиба-Ольжич, полковники Роман Сушко і Микола Сціборський). Відновлення історичної справедливості щодо жертв Другої світової війни має відбутися передусім у розрізі належного вшанування пам’яті тих українців, які усвідомлено, у дуже складних військових і політичних реаліях, взяли до рук зброю та синьо-жовтий стяг і віддали життя за Україну.@nationalizm

Зустріч П. Мадяра з міським головою Берегова, - це, без сумніву, демонстрація намірів Будапешта нагадати Україні про т. з. «історичні землі» Закарпаття. Невідомо, коли хтось із офіційних представників держави зустрінеться із П. Мадяром. Але було б правильно, щоб цього разу зустріч відбулася на Верецькому перевалі. Це добра нагода нагадати П. Мадяру, що в березні 1939 року угорська армія із благословення Адольфа Гітлера здійснила широкомасштабний наступ на Карпатську Україну. У боях та після окупації Хуста тисячі українських добровольців - січовиків та діячів ОУН - опинилися в угорському полоні. Угорські жандарми та військові (гонведи) формували колони з полонених і конвоювали їх через села Воловецького району (Нижні Ворота, Верб’яж) до лінії кордону на Верецькому перевалі. Цю дорогу справедливо назвали «маршем смерті». 17 березня 1939 року угорські підрозділи офіційно передали полонених галичан (громадян Польщі) польській прикордонній службі. Знаючи про вороже ставлення польської влади до українського національно-визвольного руху, угорське командування фактично прирекло цих людей на смерть. Хоча на самому перевалі українців розстрілювали поляки, угорські війська проводили масові страти січовиків в інших населених пунктах: У Хусті угорські окупанти розстріляли понад 200 українців. У Ясінях зафіксовано розстріли січовиків угорськими гонведами разом із цивільними особами. У селі Кам'яниця групу бійців «Карпатської Січі» розстріляли перед камерою. За всі військові злочини Мадяр, як європейський політик, мав би вибачитися і більше ніколи не згадувати про «історичні землі». До речі, якщо у зустрічі з Мадяром візьме участь президент України В. Зеленський, то на таку зустріч також доцільно запросити президента Польщі К. Навроцького. Йому ця лекція також буде корисною.@nationalizm

При першій нагоді Андрій Мельник відвідував могилу Євгена Коновальця у Роттердамі, щоб вшанувати пам'ять першого Голови ОУН. У травні 1948 року, покладаючи квіти на могилу Вождя ОУН, він вкотре наголосив, що прах Євгена Коновальця має бути перепохоронений у Пантеоні Героїв самостійної України. - Наш Вожде! - сказав Андрій Мельник, - звітую, що твір Твого Великого Духа, Організація Українських Націоналістів, - діє. Що хоч гекатомби склала вона на жертовнику Батьківщини, хоч скривавлена ворогами і своїми, вона не понизила піднятого Твоєю рукою нашого прапора і що держить його високо й гордо, щоб, загоївши рани і поповнивши зріднілі ряди, занести його у Золотоверхий, як велить Твій заповіт. Звітую, що згідно з Твоєю волею і з Твоїм наказом іде невпинна боротьба на рідних землях і поза ними за найвищий ідеал Нації, що йому в жертву Ти приніс своє життя. Від когорт наших прийми привіт і тривке запевнення, що всі задуми і сили наші спрямовані на те, щоб до краю і сумлінно, чесно й достойно сповнити наш обов’язок українського націоналіста супроти Батьківщини і, йдучи Твоїми слідами, віддати дня неї все для осягнення нашої найвищої мети. Привіт Тобі приношу від наших бойових ланок з рідних земель. Ти благолови їх чин, благослови наш шлях до перемоги. В десяту річницю Твоєї геройської смерти ми прибули до нашого Святая Святих, Твоєї могили, щоб віддати Тобі наш глибокий, доземний поклін, скласти вислів нашого «вірую», що недалекий день, коли вернемося на рідні пороги, щоб поновити величний храм Української Держави і в ній здвигнути Український Пантеон, де б легше було Тобі спочити в рідній українській землі, ніж у цій землі голландській. Не легкий наш шлях, не легкі завдання, не легкий труд, не легка боротьба. З печаттю Твого Духа пройдемо його до кінця. Ти ж з засвітів благослови наш чин. благослови наш шлях до перемоги. Настав час здійснити сказане Андрієм Мельником. Євген Коновалець має повернутися в Україну. Пам'ять про нього, безумовно, зробить націю сильнішою! Джерело: Непогасний огонь віри: збірник на пошану полковника Андрія Мельника, голови Проводу Українських Націоналістів / [ред. Зиновій Книш]. - Париж: Націоналістичне Видавництво в Европі, 1974; - с. 553-554.@nationalizm

Не можна применшувати значення перемоги П.Мадяра на виборах в Угорщині. Але не можна й перебільшувати. Угорщина була і залишається країною, де не приховуються територіальні претензії на етнічні українські землі. Питання кордонів між Україною та Угорщиною - це не лише історія, а й гостра політична реальність. Що варто знати окремим вітчизняним «експертам», які перебувають в ейфорії від перемоги Мадяра. Все почалося з Тріанонського договору 1920 року, який Угорщина вважає своєю найбільшою трагедією. Втративши 72% територій, угорська еліта десятиліттями марить т. з. «Великою Угорщиною» - повернення земель, в тому числі українського Закарпаття. Коли в березні 1939 року українці Закарпаття проголосили незалежну державу - Карпатську Україну, - вона проіснувала лише добу. За згодою Гітлера угорські війська розпочали криваве вторгнення. Попри героїчний опір «Карпатської Січі», край був окупований і залишався під владою Будапешта до 1944 року. І хоч офіційний Будапешт підписав договір про визнання кордонів у 1991 році, сьогодні ми чуємо тривожні сигнали. Радикальна угорська партія «Мі Хазанк» (Mi Hazánk Mozgalom) та її лідер Ласло Тороцкаї відкрито заявляють: «Якщо Україна впаде внаслідок війни, Угорщина має висунути претензії на Закарпаття». Такі заяви - це не просто слова маргіналів. Це частина ширшої стратегії тиску, яка підживлюється ідеологією «Великої Угорщини» та синхронізується з московською пропагандою, щоб розхитати єдність України. Для багатьох угорців кордони 1920 року сприймаються як несправедливо нав'язані переможцями у Першій світовій війні. Ідея «Великої Угорщини» базується на переконанні, що Закарпаття є «споконвічно угорським», а угорська меншина, яка там залишилася, має бути під особливою опікою Будапешта. Угорський уряд активно фінансує школи, церкви та бізнес-проєкти на Закарпатті, при цьому не приховуючи, що це інвестиції в ідею «Великої Угорщини». Україна повинна тверезо оцінювати своїх сусідів. Нам варто пам’ятати уроки 1939 року, коли за спиною молодої держави великі гравці домовлялися про поділ її земель. Ми маємо знати цю історію, щоб не дати маніпулювати нашою територіальною цілісністю. Розуміти, що мир і безпека тримаються лише на сильному війську. А головне: бути готовими захищати кожен сантиметр своєї землі, незалежно від того, звідки лунають зазіхання - зі сходу чи з заходу. Наше завдання - бути сильними!@nationalizm

В Архіві ОУН зберігається листування членів Проводу Українських Націоналістів з полковником Євгеном Коновальцем з приводу різних людей, які запідозрювалися у зв’язках з ворожими агентурами. Передусім вражає те, що таких людей було багато, і під прицілом був не тільки Є. Коновалець. Так, у січні 1934 року провідний діяч ОУН, один із її ідеологів Микола Сціборський у листі до Є.Коновальця розповів про такого собі «Івана Івановича», який зустрівся з ним у Парижі, назвався посланцем сестри та передав йому її та його дружини «листи». В цих «листах», зокрема містилися розповіді про щасливе життя в радянській Україні, а відповідно благання більше не займатися націоналістичною діяльністю й повернутися до дому. Крім того, сам «Іван Іванович» дуже колоритно розповідав про успіхи радянської влади та всіляко схиляв Сціборського до зради ОУН, обіцяючи достойне життя в Україні. Можна лише уявити, що б з ним сталося, якби він повівся на цю провокацію. У кращому випадку - концтабір; у гіршому - смерть. Але Сціборський був не одинокий, кого обробляли спецслужби. Практично всі активні члени ПУН і найближчі співробітники Євгена Коновальця в той чи інший спосіб були під опікою НКВД. До їх честі, ніхто не став на шлях зради. Правда, при цьому вони не вберегли провідника… З метою здобути довіру Є.Коновальця, проникнути у керівне ядро ОУН застосовувалася різноманітна тактика. Окремі її елементи цікаві і повчальні, а, можливо, не втратили й сьогодні своєї актуальності. З листування діячів ПУН з Є .Коновальцем видно, що один із улюблених прийомів полягав у тому, що голові ОУН намагалися донести інформацію, яка апріорі йому мала сподобатися. Наприклад, йому, іншим членам ПУН, зокрема М. Сціборському, розповідали, що радянська Україна фактично «дихає» повстанням. Мовляв, ось-ось люди піднімуться на боротьбу з більшовиками. Щоб це виглядало правдоподібно, розповідали про «українського націоналіста» Миколу Скрипника - голову першого українського радянського уряду, активного провідника більшовицької політики українізації України. Також повідомлялося про існування в Україні «потужних» підпільних націоналістичних організацій з яким неодмінно ОУН мала б налагодити контакти. Зокрема інформувалося про так звану «Організацію Українських Революціонерів», яка начебто налічувала десятки тисяч членів, з-поміж яких чимало студенів та вчених з Академії наук України. До речі, Коновалець, який внаслідок суворого емігрантського життя був відірваний від України, схвально сприймав таку інформацію, вважав, що, можливо, частково, але вона віддзеркалює реальну ситуацію. Інший тактичний хід був пов'язаний із намаганнями нацьковувати одних членів ОУН на інших, поглибити протиріччя, які на той час існували в ОУН. У даному випадку перед Є. Коновальцем малювалися «страхи», які на нього і ОУН очікували у разі бунту в середині організації. Тут треба наголосити, що, саме цей тактичний хід дав результат. В існуванні інтриг важливе місце займала робота на зразок тої, що її проводив згадуваний «Іван Іванович». Якщо не вдавалося заманити котрогось з членів ПУН до України, тоді сам факт існування родинних стосунків між членом ПУН і ріднею подавався як його зв’язок із спецслужбами більшовицької Росії. Микола Сціборський ледь не постраждав саме від такої «технології». Щоб не бути запідозреним у зв’язках з НКВД він навіть змушений був ініціювати над собою організаційний суд, який відбувся і повністю його виправдав.@nationalizm