Нещодавно я почула фразу:«Якщо ти покажеш чоловіку, що готова бути з ним навіть у пеклі — він змусить тебе пройти через нього». І в мені щось тихо, але назавжди змінилося. Не тому, що всі чоловіки жорстокі. А тому, що людська психіка влаштована так, що там, де немає меж — з’являється випробування. Коли жінка демонструє:«Я витримаю все»,«Я залишусь за будь-яких умов»,«Мене можна втрачати знову і знову» —це не завжди викликає вдячність. Частіше — знімає відповідальність. Партнер (будь-якої статі) підсвідомо перестає берегти те,що не має точки втрати. Любов — це не готовність іти в пекло. Любов — це вміння сказати:«Далі зі мною так не можна». У психотерапії ми часто бачимо:жінки, які «тягнули», «терпіли», «рятували»,у підсумку залишалися з виснаженням, провиною і зруйнованою самоцінністю. Бо стосунки тримаються не на витривалості,а на взаємній повазі та страху втратити контакт. Справжня близькість починається не там,де ти готова згоріти разом з іншим,а там, де обидва обирають не заходити в пекло взагалі. Межі — це не холод. Межі — це форма любові до себе. І саме вони визначають, хто здатен бути поруч,а хто потребує твоєї безкінечної жертви. І якщо після цієї фрази в тобі щось змінилося —це не черствість. Це внутрішнє дорослішання.#роздуми