​​Що дає мені відчуття дому, коли дому вже немає (як і бодай найменшого розуміння, як довго ще можна буде лишатися в поточному місці)?

Річки.

Вони для мене — символ єдності. Подорожуючи Україною, я обожнювала оце відчуття, коли ти бачиш один і той самий, однаково прекрасний Дніпро на Київщині та Херсонщині. Та, здається, мені й Будапешт та Белград (куди я тепер навряд чи колись поїду) сподобалися в першу чергу тим, що це ж той самий Дунай, що в мене на Одещині.

Там, де я зараз, тече Дністер, і він надає мені сил. Щоразу, коли йду мостом, згадую рідну Одещину і як у минулому житті писала дисертацію про Буго-Дністровське межиріччя. І від цього відчуття дому розширюється далеко за межі міста, де залишилися усі мої речі.

Продовжую сумувати за річкою Ірпінь, вздовж якої я бігала зранку. Зараз вона справжня річка-герой. Тримайся, мила, ми неодмінно ще побачимося.

А на фото — той самий Дніпро у моєму улюбленому Витачеві. Місце сили, куди я завжди готова повертатися знову і знову. А зараз особливо.