Часто в дискусіях мої читачі згадують AIPAC (Американо-ізраїльський комітет з питань громадських справ) як головного лобіста ізраїльських інтересів у США та ледь не деміурга американської політики на Близькому Сході. Вважаю, вам буде цікавою стаття Бена Семюелса «Криза ідентичності AIPAC: від протистояння з Обамою до зіткнення з Трампом» для Haaretz від 21 червня 2026 року. На думку автора, Комітет переживає найглибшу внутрішню кризу у своїй історії, опинившись під тиском через радикальні зміни в американській політиці. Багаторічна стратегія організації, яка раніше спиралася на залізобетонну двопартійну підтримку, дала серйозну тріщину. Десять років тому (у 2015 році) головним ворогом AIPAC був Барак Обама та його Спільний комплексний план дій (СВПД) щодо іранської ядерної програми, проти якого лобісти безрезультатно витратили 30 мільйонів доларів. Сьогодні ж жорстку кризу у відносинах Вашингтона та Тель-Авіва спровокувала іранська дипломатія Дональда Трампа. Поява меморандуму про взаєморозуміння між США та Іраном змусила AIPAC реагувати вкрай обережно. Замість звичного агресивного обурення організація спромоглася лише на стриману заяву про те, що очікує «повної інформації про рамки переговорів». Критики зазначають, що AIPAC боїться відкрито критикувати Трампа, а це свідчить про втрату колишнього впливу. Історично AIPAC позиціонував себе як позапартійний міст між Ізраїлем та обома ключовими партіями США. Проте зараз цей баланс повністю зруйновано. Демократи остаточно втомилися від організації та дедалі частіше відмовляються від «грошей AIPAC». Поштовхом до цього стало системне зближення лобістів із республіканцями за першого терміну Трампа, схвалення перенесення посольства до Єрусалима, а також рішення AIPAC фінансово підтримати понад 100 республіканців, які не визнали результати виборів 2020 року. Війна в Газі, конфлікти Нетаньягу з Байденом та явна прихильність ізраїльського керівництва до Трампа на виборах 2024 року лише поглибили прірву. Розрив із республіканцями (рухом MAGA) став іще більш несподіваним. Антивоєнне ізоляціоністське крило республіканців («Америка понад усе») звинувачує AIPAC у підштовхуванні Трампа до військових ударів по Ірану та в нав'язуванні небажаного «неоконсерватизму». Напругу посилили проміжні вибори 2026 року, де праймеріз проти критика Ізраїлю Томаса Массі стали найдорожчими в історії через шалені вливання коштів з боку AIPAC. Найбільш тривожним сигналом для ізраїльського лобі є позиція віцепрезидента США Дж. Д. Венса (якого вважають імовірним лідером руху MAGA на виборах 2028 року). Венс відкрито заявив, що американські лідери мають діяти «в найкращих інтересах Америки, а не в інтересах будь-якої іншої країни», прямо натякаючи на токсичність лобізму AIPAC. Подібні звинувачення у «спробах встановити контроль над урядом США» дедалі гучніше лунають від таких правих фігур, як Такер Карлсон та Марджорі Тейлор Грін. Автор стверджує, що AIPAC опинився у пастці. Спроба зробити однозначну ставку на Республіканську партію та підігрувати правому уряду Нетаньягу більше не приносить дивідендів. Демократи вважають організацію заручницею ультраправих, а республіканці звинувачують у просуванні чужих інтересів. Організація впевнено рухається до лобового зіткнення з адміністрацією Трампа, практично не маючи надійних союзників у Вашингтоні.Ігор СемиволосПосилання на статтю:https://www.haaretz.com/us-news/2026-06-21/ty-article/.premium/aipac-identity-crisis-a-decade-since-fighting-obama-on-iran-it-now-faces-trump/0000019e-ea1a-d514-a9bf-fa7b7dce0000?taid=6a381c1b47689a0001d642ac&utm_campaign=trueanthem&utm_medium=social&utm_source=twitter&fbclid=IwY2xjawSlxG5leHRuA2FlbQIxMABicmlkETFmVHpaOWx2c0dwd1k3U09Tc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHoij5Bzy4dh7AAH1BhtbtY1RFk2UZ3awdp6SgXEhaxGWaIHkSIVslOZl5o61_aem_L0jqDs8mFozwNJgvhCB08w
Ігор Семиволос - директор Центру близькосхідних досліджень - Ніч настала, але на Близькому Сході не до сну. Те, що відбулося протягом цього вечора - найкраща, майже дзеркальна ілюстрація моєї нещодавньої доповіді на круглому столі.Іран завдав прямого удару по Ізраїлю. Було випущено десять ракет, і всі вони були перехоплені ізраїльською системою ППО. Формальним приводом для цієї атаки став попередній ізраїльський удар по Бейруту. Цим кроком Тегеран продемонстрував вірність своїм зобов’язанням перед «Хезболлою» та реалізував давні погрози.Проте найпоказовішим є те, що відбулося одразу після атаки. Іран негайно оголосив: «інцидент вичерпано». Майже одночасно Дональд Трамп в ефірі Fox News фактично закликав Ізраїль утриматися від відповіді, заявивши: «Ви вистрілили - цього достатньо. Повертайтеся за стіл переговорів».Перед нами - класичний приклад керованої ескалації. Це гра, де кожна зі сторін продасть своїй внутрішній аудиторії власну версію «перемоги». Проте за лаштунками цієї тактичної картини відбувся набагато серйозніший зсув: Іран щойно закріпив нове стратегічне рівняння. Прямий удар по ізраїльській території залишився без каральної відповіді через жорсткий дипломатичний тиск США. Прецедент встановлено, і колію змінено.Попередня кампанія проти Ірану та його проксі принесла коаліції вражаючі тактичні успіхи, але повністю провалила головну стратегічну мету - стримування. Результат виявився парадоксальним: Ізраїль отримав меншу свободу дій, Іран - більшу впевненість у власній безкарності, а США - наростаюче бажання фіналізувати кризу угодою за будь-яку ціну.Сьогодні ізраїльські аналітики дедалі частіше цитують Черчілля: «Гірше, ніж воювати з союзниками - воювати без союзників». Це справедлива формула, але в сучасних реаліях вона має гіркий додаток: коли твій ключовий союзник - Трамп, поступатися та стримувати себе найчастіше доведеться саме тобі. Ізраїль зараз проходить через той самий трек, який інші партнери США вже встигли вивчити на власному досвіді.І тут є критично важливий висновок з українського кута зору.На круглому столі я наголошував: повернення до колишнього світу «Авраамських угод» та американської безпекової парасольки як базового сценарію більше не є реалістичним.Регіон не просто штормить - він фундаментально переформатовується, і нові правила безпеки пишуться прямо зараз.Ця ніч - не абстрактне повідомлення зі стрічки новин. Це історичний момент, коли колишній баланс сил остаточно зруйнувався в режимі реального часу. І саме в такі періоди великих розривів з'являються вікна можливостей для нових гравців. Для тих, хто дійсно має що сказати світу і володіє реальним досвідом виживання.
Близький Схід з 2023 року - це не просто «нестабільний регіон». Це простір, де стара архітектура безпеки фізично зруйнована.Війна в Газі, падіння Асада, пряме протистояння навколо Ірану - незалежно від того, чим завершаться ці колізії, повернення до світу Авраамових угод та американської безпекової парасольки як базового сценарію вже не виглядає реалістичним. Регіон входить у тривалий період переформатування, де правила гри пишуться з нуля.Сьогодні взяв участь у круглому столі «Україна – Близький Схід: нова архітектура партнерства», який провів Укрінформ з нагоди запуску своєї арабомовної версії. Крок важливий - і краще пізно, ніж ніколи.Головна теза мого виступу: Україна має будувати власну довгострокову стратегію на Близькому Сході. Тактичні успіхи та яскраві асиметричні кроки не замінять постійної інституційної присутності. Ми чуємо про глобальну переархітектуру Заходу, де Україна є фокусною точкою. Але нам важливо бути не «точкою в чужій стратегії», а суб'єктом власної довгострокової гри.Чому ми взагалі маємо там бути?Наша присутність на Близькому Сході - це безпековий імператив, похідна від нашої війни.Перше - руйнування мереж ворога. Росія вбудована в регіон структурно: іранські компоненти в дронах, обхід санкцій через хаби, зброя в обмін на енергоносії. Ці мережі треба ламати на місцях.Друге - контрнаступ в інформаційному просторі. Москва активно ліпить з України образ «американського проєкту» для Глобального Півдня, підриваючи нашу здатність говорити з партнерами на рівних. Ми маємо знищити цю монополію на наратив.Чесний діагноз нашої політики в регіоні.Ми маємо Бачення та унікальні асиметричні успіхи - швидкі випади, нестандартні дипломатичні рішення. Але асиметрія - це тактика малого гравця. Вона дає імпульс, але не замінює системності.У доповіді RAND Corporation «Dispersed, Disguised, and Degradable» чітко зазначено: сучасна війна вимагає системної маси та інституційної стійкості. Це правило працює і в геополітиці. Наші точкові удари чи медійні спалахи - це логіка партизана. Але ми не виграємо в довгу проти системних державних машин - США, Європи, Китаю - якщо не підкріпимо тактику інфраструктурою. Інакше ми будемо помітні під час кризи, але абсолютно невидимі між ними.Перехід до системного заземлення вимагає трьох речей.Постійна інформаційна присутність. Щоденна робота з арабомовним простором. Наратив став зброєю - але без інституційного фундаменту він живе рівно до наступної кризи. Переклад наших викликів має йти не мовою «допоможіть», а мовою спільних ризиків і наслідків.Фінансова математика. Стратегічна присутність коштує грошей. Покладатися лише на ентузіазм і точкові рішення більше не масштабується. Держава має чітко знати: скільки коштує постійна присутність у регіоні і звідки йдуть кошти.Коаліція замість самотності. Об'єднання зусиль дипломатів, академічних установ, медіа, бізнесу та діаспори. Один гравець - прохач. Мережа гравців - це інтерес, який неможливо ігнорувати.Вікно можливостей на Близькому Сході закриється швидко. Україна довела, що вміє діяти нестандартно. Тепер питання в тому, чи зможемо ми конвертувати спалахи у залізобетонний інституційний фундамент.Ігор Семиволос
🚨 Ізраїль усувають від перемовин: як криза на Близькому Сході б'є по українській ППОДиректор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос в ефірі «Польського радіо для України» проаналізував різке загострення ситуації на Близькому Сході та прямі наслідки ескалації для глобальної безпеки.• Ізоляція Ізраїлю. США фактично відсторонили Тель-Авів від рішень щодо перемир'я. У Вашингтоні вважають, що ізраїльський уряд втягнув Америку у велику війну, надавши занадто оптимістичні розвідувальні дані на старті.• Нафтові прибутки для РФ. Якщо переговори зірвуться, Ормузька протока залишиться перекритою. Така нестабільність тримає високі ціни на нафту, що дає Росії прямий прибуток і ресурси на продовження агресії.• Дефіцит ракет для України. Близькосхідна криза змушує американців концентрувати ресурси в Перській затоці. Через це Вашингтон змушений обмежувати постачання ракет для українських зенітних комплексів.• Зв'язки з Москвою. Відносини Ізраїлю з Росією залишаються стабільними — ізраїльтяни так і не відкликали свої ліцензії на виробництво БПЛА на території РФ.Повний текст та розбір ситуації читайте на нашому сайті.Посилання на сайт - https://uames.org.ua/izrail-usuvaiut-vid-peremovyn-a-zatiazhna-vijna-na-blyzkomu-skhodi-trymaie-vysoki-tsiny-na-naftu-na-koryst-rf/#БлизькийСхід #глобальнабезпека #uames
Справжній виклик для Білого дому зараз - чи спроможний Вашингтон одночасно рухатися до компромісу з Тегераном і утримувати Ліван від перетворення на наступний тригер неконтрольованої регіональної ескалації. Головна вразливість американського плану полягає в тому, що Вашингтон намагається управляти двома процесами одночасно - угодою з Іраном і стримуванням Ізраїлю - не маючи жодного прямого важеля впливу на такого третього ключового гравця, як сама «Хезболла». Організація не є стороною американських дипломатичних зусиль і не пов'язана жодними зобов'язаннями перед США.Ба більше, сьогодні під великим питанням опиняється ступінь слухняності «Хезболли» самому Тегерану. Після того, як організація зазнала критичних втрат у вищому командному складі та дістала серйозні удари по системі внутрішнього зв'язку, її структура неминуче зазнала децентралізації. В умовах порушеної вертикалі управління на перший план виходять польові командири середньої ланки на місцях. Їхня мотивація часто диктується не глобальними геополітичними маневрами Ірану, а логікою виживання, помсти та необхідністю доводити свою легітимність у вогні. Навіть якщо з Тегерана прийде умовний сигнал «стоп», «Хезболла» у Лівані може продовжити рух за власною інерцією, руйнуючи крихкі розрахунки американських дипломатів.Висновок виходить за межі Близького Сходу. Намагання закрити багаторівневу, соціокультурну та конфесійну кризу Леванту через інструменти класичного двостороннього бізнес-контракту - це головна концептуальна пастка нинішньої американської стратегії. Намагаючись діяти швидко в рамках одного дипломатичного циклу, Вашингтон ризикує зіштовхнутися з реальністю, де периферія «осі опору» виявиться набагато менш керованою, ніж здається з вікон Ситуаційної кімнати. Та сама логіка відтворюється і щодо російсько-української війни: пошук «угоди» з Москвою передбачає, що Кремль є єдиним і достатнім контрагентом для завершення конфлікту - ігноруючи те, що війна давно набула власної структурної динаміки, яку неможливо зупинити одним дипломатичним розчерком пера без урахування суб'єктності тих, хто веде екзистенційну боротьбу на землі.Ігор Семиволос
Дочекався! Марко Рубіо висловлює «глибоке і праведне обурення» з приводу того, що Організація Об’єднаних Націй може виявити себе абсолютно марною, якщо вона відмовиться засудити Іран за підрив суден у Ормузькій протоці.Далі цитата: "Яка мета ООН?! ООН мала бути місцем, де можна мирно розв’язувати глобальні конфлікти... Зараз у вас є країна, яка незаконно, злочинно та протиправно захоплює міжнародний водний шлях, підриває комерційні судна та встановлює міни у воді..."На хвилиночку, йдеться про інституцію, яку його ж адміністрація роками системно множила на нуль.Пробачте, звісно, а як там поживає Рада Миру, яка, за словами Трампа і Рубіо, мала замінити абсолютно непотрібну ООН? Кажуть, ніхто не дав і пені... А чого так? Може, проблема в тому, що мало хто готовий зараз вкладатися в ідею перетворити глобальну безпеку на акціонерне товариство, де розмір внеску визначає право голосу? Варто, напевно, нагадати пану держсекретарю відомий вислів про Ксанфа, який обіцяв випити море.Ігор Семиволос
Я розумію, що Трамп хоче отримати бодай крихту перемоги, але твердження, що він має сумніви, чи підписувати угоду з Іраном без приєднання ОАЕ, Саудівської Аравії та Катару до Авраамівських угод, - це вищий пілотаж некомпетентності. «Я думаю, що ті країни винні нам це. Я не впевнений, що ми маємо укладати угоду [з Іраном], якщо вони не підпишуть. Ви хочете знати правду. Якщо вони не підпишуть, щоб приєднатися до Авраамових угод». Просто нагадаю: ОАЕ приєдналися до угод ще у 2020 році.Тут хотілося б сказати щось емоційне на адресу розумових здібностей Трампа, але, враховуючи, що мене читають різні люди, залишуся в межах політично коректного аналізу.Припустимо, Трамп насправді не знає, хто там підписав угоду, і його це, за великим рахунком, не цікавить. Цілком можливо. Трамп працює з образами й емоціями, а не з деталями. «Авраамські угоди» для нього - це бренд, перемога, картинка підписання. Хто саме підписав і коли - це вже нижче рівня його уваги.Або інше - свідомий тиск. Він знає, але свідомо створює нову умову для країн Затоки. Мовляв: «Підпишіть ще щось, розширте угоди, дайте мені новий трофей». Саудівська Аравія досі нічого не підписала і вже офіційно заявила, що робити цього не буде.Ну і куди ж без знаменитого трампівського транзакційного хаосу. Трамп постійно вкидає нові умови в переговори: іранська угода, Авраамські угоди, країни Затоки - все це він змішує в один котел. Це створює керований хаос, де всі залежать від нього як від єдиного арбітра.Але незалежно від мотивів - це катастрофічна заява в контексті іранських переговорів. Він щойно публічно сказав Тегерану: «Моя позиція залежить від того, що зроблять треті сторони, над якими я не маю контролю». Іран читає це так: угода ще більш непевна, ніж здавалося. І це дає їм аргумент не поступатися з ядерного питання - навіщо, якщо американська сторона сама не знає, чого хоче?Тобто він суттєво ускладнює роботу власним переговірникам, хоча тим не звикати.Що тут скажеш - маємо суміш некомпетентності з транзакційним хаосом, що в цьому випадку працює проти його ж цілей. Просто геній) І не розказуйте мені про план))) Ігор Семиволос
Хотів написати щось про так звану «Ісламабадську декларацію», яку планують підписати Іран та США, а потім вирішив, що не буду поспішати. Суть не в тому, що це реальний крок до деескалації і США, скоріше за все, погоджуються із цим напрямком через сильний тиск регіональних арабських союзників. Проблема в тому, що вона ще виглядає «фата-морганою»: з одного боку, є розуміння, що подальша ескалація не призведе до досягнення початкових цілей війни, а з іншого - варто визнати, немає реального контуру угоди, яка б задовольняла ключових регіональних гравців одночасно - Ізраїль, Саудівська Аравія та Єгипет мають дуже різні ієрархії пріоритетів зараз.Ну і окрема історія - майбутнє так званих «Авраамських угод»: цей формат у попередньому вигляді закритий. МБС після жовтня 2023-го висловився досить однозначно: нормалізація без чіткого треку до палестинської державності знята з порядку денного. І це не просто риторика на публіку - це реальне відображення того, що відбулося з внутрішньою легітимністю режиму. Навіть авторитарні монархії Затоки мусять рахуватися з настроями вулиці, коли йдеться про такий символічно заряджений контекст.Але до цього додався ще один важливий елемент, якого не було раніше. До жовтня 2023-го формувався наратив, що Ізраїль може бути якорем стабільності проти іранської дуги. Зараз цей наратив зруйнований. Дії в Газі, а потім і в Лівані, дві війни з Іраном зробили Ізраїль у сприйнятті арабських столиць непередбачуваним актором, який генерує нестабільність незалежно від іранської поведінки. Це і є, мaбуть, найглибший провал американської політики - не тактичний, а архітектурний. Вся конструкція «регіональна інтеграція Ізраїлю як стабілізуючий фактор» виявилася нежиттєздатною при першому серйозному стресі. І це проблема не лише уряду Нетаньягу, а будь-якого майбутнього ізраїльського уряду. Стигма вже прив'язана до держави, а не до політика. І жодні вибори в Ізраїлі цього не змінять.І тут ми знову повертаємося до декларації: навіть якщо США та Іран щось підпишуть, незрозуміло, на якому фундаменті будувати нову регіональну архітектуру, коли ключовий американський союзник став частиною проблеми. Ігор Семиволос
Скандал з Бен-Гвіром, партія якого є наріжним каменем ізраїльської окупаційної політики та насильства на Західному березі, нагадав мені нещодавню подію, яка відбулася 11 травня 2026 року. У цей день ЄС одностайно погодив нові санкції - проти лідерів ХАМАСу і проти ізраїльського поселенського руху на окупованому Західному березі. Санкції включають заморожування активів і заборону на в'їзд. Голова європейської дипломатії Кая Каллас прокоментувала: «Ми виходимо з політичного глухого кута, який тривав дуже довго. Насильство й екстремізм мають наслідки».Пакет спрямований проти трьох конкретних ізраїльських поселенців і чотирьох поселенських організацій, однак імена підсанкційних осіб публічно не розкриті. Це вже третій пакет санкцій ЄС щодо поселенців - перші два були ухвалені в 2024 році, ще за адміністрації Байдена. Трамп скасував американські санкції проти поселенців у перший день свого президентства в січні 2025-го, після чого сумнозвісний Орбан заблокував продовження європейського курсу.Прийняття санкцій стало можливим після того, як новий угорський прем’єр-міністр Пітер Мадяр зняв вето своєї країни.За твердженнями Times of Israel, цей пакет насправді більше спрямований проти тих, хто просуває де-факто анексію Західного берега, ніж проти безпосередніх виконавців насильства над палестинцями, що є помітним відхиленням від первісного формулювання.Правозахисники вважають ці заходи недостатніми: пакетні санкції проти окремих осіб не можуть серйозно вплинути на поселенську політику Ізраїлю, тоді як лише на Західному березі вже понад 500 тисяч поселенців. Частина міністрів закликала до ширших кроків - зокрема, заборони продуктів з ізраїльських поселень - але консенсусу з цього питання серед членів ЄС поки немає, зокрема, з боку Чехії.Це рішення має пряме значення для України щонайменше з двох причин: по-перше, того ж дня ЄС і Велика Британія оголосили окремі санкції проти російських чиновників за депортацію українських дітей - тобто два пакети йшли паралельно, і ігнорування одного при висвітленні другого є редакційним вибором. По-друге, прецедент санкцій за окупацію і поселенство - це юридичний і політичний інструментарій, релевантний для будь-якої дискусії про окуповані українські території, де кількість російських переселенців постійно збільшується. Скромне і суто інформаційне висвітлення цих подій в українських медіа, м'яко кажучи, не служить українським інтересам, у тому числі в арабській аудиторії.Ігор Семиволос
Є речі, які при мінімальному здоровому глузді просто не вкладаються в голову. Однією з таких речей є вчорашня стаття «Early War Goal Was to Install Hard Line Former President as Iran’s Leader» в «Нью-Йорк таймс».Про що там йдеться? Журналісти стверджують із посиланням на неназваних американських чиновників у Вашингтоні, що Ізраїль напередодні війни розробив план зміни режиму, який передбачав встановлення колишнього президента Махмуда Ахмадінежада лідером Ірану.Цей таємний план, розрахований на зміну режиму після ліквідації вищого теократичного керівництва Ірану, зазнав краху в перший день війни - ізраїльські ВПС завдали удару по резиденції Ахмадінежада у східному Тегерані. Тактична мета полягала в нейтралізації охорони КВІР, яка утримувала його під домашнім арештом. Удар знищив охоронний пост, однак сам Ахмадінежад отримав поранення. Я навіть про цей удар на початку війни писав.Власне, сам план зміни влади передбачав кілька етапів і координувався переважно ізраїльською розвідкою: масштабні удари з повітря, знищення вищого командування Ірану, одночасне курдське повстання проти іранських військових та масштабні інформаційні операції для використання внутрішньої нестабільності в країні.Відверто кажучи, на перший погляд такий план виглядає як повна нісенітниця. Почнемо з джерел: американські анонімні чиновники - а не документи чи директиви. Твердження журналістів практично неможливо верифікувати, а вибір на роль верховного лідера людини, яка публічно закликала знищити Ізраїль, виглядає як катастрофічний прорахунок навіть для логіки розвідки. Ну і врешті-решт, NYT останнім часом публікувала кілька матеріалів про внутрішню кухню ізраїльсько-американського планування, що може бути цілеспрямованим зливом інформації з певною метою.З іншого боку, Ахмадінежад до початку війни вже кілька років перебував у жорсткій опозиції до Хаменеї - його не допускали до виборів, тримали під домашнім арештом, він публічно звинувачував режим у корупції. Тобто він був ворогом чинного керівництва, що робило його потенційно «придатним» для зовнішніх гравців.Плюс можна простежити аналогію - США підтримували Гуайдо у Венесуелі проти Мадуро, не надто переймаючись його ідеологічним профілем. Логіка та сама: «хто завгодно, аби не поточний режим».До речі, статус Ахмадінежада зараз невідомий. Колишній президент не з'являвся публічно після інциденту, його стан та місцезнаходження залишаються невідомими.Який міг би бути мій висновок, якщо припустити, що диму без вогню не буває? Описаний у статті фактаж - це нісенітниця не з точки зору фактів, а з точки зору здорового глузду. Але саме такими часто бувають реальні провальні розвідувальні плани.Ігор Семиволос
TGLIST.COM.UA
