Ігор Семиволос:Після рішення Трампа продовжити перемир’я виникла стратегічна пауза, яка характеризується двома головними опціями: Іран не сяде за стіл переговорів, поки морська блокада залишається в силі, а США не готові повертатися до активної військової ескалації.Цей стан, і в першу чергу блокада, тисне на всіх - включно із союзниками у Перській затоці, - але не створює умов ані для іранської капітуляції, ані для дипломатичного прориву.З огляду на всі сигнали з Вашингтона, видається правдоподібною підготовка Трампом ґрунту для одностороннього виходу з конфлікту - без визнання поразки. Вибір між ескалацією без чіткого результату і компромісом із втратою обличчя він поки що замінює затримкою.Парадокс у тому, що час може працювати проти обох сторін одночасно: Іран дедалі більше переконаний, що може перетерпіти тиск, але всередині країни - 99% інфляція на продукти та мільйони голодуючих. Нове керівництво КВІР, виковане в умовах кризи, потребує не лише стратегічної стійкості, а й легітимності всередині системи. Капітуляція під тиском знищить їх швидше, ніж продовження конфлікту, але і нескінченна війна без перемоги - теж.Медіатори виграли час. Але без більшої гнучкості з боку Вашингтона та архітектури угоди, яку обидві сторони зможуть подати своїй аудиторії як перемогу, дипломатія не зрушить із місця.Поки що затримка краща за ескалацію без стратегії. Але «краще за найгірше» - це не стратегія. Це управління наслідками прорахунку.