Це AMES: коментарі, оцінки, погляди

Ігор СемиволосВидання Al-Araby Al-Jadeed опублікувало вкрай тверезу статтю відомого аналітика Ібрагіма Фрейхата (Ibrahim Fraihat), яка чудово деконструює нинішню безвихідь Тегерана. Головна теза автора - Ормузька протока перетворюється з іранського стратегічного активу на тягар.Як зазначає Ібрагім Фрейхат, блокування протоки виявилося ефективнішим за ядерну програму, на яку Іран витратив десятки мільярдів і роки санкцій. Перекриття протоки призвело до стрімкого зростання ціни на нафту і так налякало Дональда Трампа (той навіть згадав привид Великої депресії 1929 року), що Вашингтон змушений був сісти за стіл переговорів.Втім, коли у вас у руках лише один успішний молоток, кожна проблема здається цвяхом, образно зазначає автор. Тегеран настільки увірував в ультиматум блокування протоки, що загнав себе у стратегічну залежність. Його поведінка стала на 100% передбачуваною.Іранська гра ва-банк змусила Захід і регіон об'єднуватися. НАТО на саміті в Анкарі вперше жорстко зажадало відкрити протоку. Британія та Франція готові захищати судноплавство. Ба більше, Іран втрачає свого найближчого традиційного партнера - Оман, у чиїх водах Тегеран примудрився атакувати три судна.Головний сюрприз для Ірану, який вони проґавили, - це адаптація ринку. Якщо в перші дні блокування (чотири місяці тому) нафта злетіла до $120, то сьогодні, попри обстріли танкерів, ціна впала до $79. Економічний шантаж слабшає з кожним днем.Іран повторює класичну помилку США минулих років - ставку на голу жорстку силу за повної відсутності легітимного міжнародного наративу («м'якої сили»). Надмірне покладання на один важіль призвело до його ерозії. Ормузька протока перетворилася для Тегерана з інструменту стримування на стратегічні кайдани, які сковують маневровість самого режиму, підсумовує Фрейхат.Посилання на статтю:https://www.alaraby.co.uk/opinion/%D8%A5%D9%8A%D8%B1%D8%A7%D9%86-%D9%88%D9%87%D8%B1%D9%85%D8%B2-%D9%85%D9%86-%D9%8A%D8%A3%D8%B3%D8%B1-%D9%85%D9%86?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAYnJpZBExd2Izc2lWNUsxOUdoWFY4M3NydGMGYXBwX2lkEDIyMjAzOTE3ODgyMDA4OTIAAR4CPfGJCV1v5lqH1bMClLP06k1XWoK-No1E3IfpAh8nkqMlIMdVUs-4FsMhRw_aem_63vCkfUb-7ylbxier4efhQ

Чого прагне Вашингтон? Відмова Трампа від угоди - це новий курс чи свідчення розгубленості? Це результат протистояння між Дж. Ді Венсом і Рубіо, де перший активно виступав проти кубинської авантюри, а другий зараз ламає його гру з Іраном?Треба зрозуміти існуючу дилему: якщо Вашингтон прагне досягти тривалого договору з Іраном, то адміністрація муситиме визнати, що реалістичного повернення до статус-кво, яке існувало в Ормузькій протоці до 28 лютого, немає. Однак, якщо пріоритетом адміністрації Трампа є відновлення попереднього морського статус-кво, то вона також повинна усвідомити, що шанси на угоду між США та Іраном суттєво зменшуються, а ризик нової ескалації зростає. Обох цих цілей досягти неможливо - треба приймати рішення.Дипломатичний трек - це не лише бажання двох сторін, це прагнення багатьох країн регіону, зокрема й господаря нинішнього саміту НАТО Ердогана, якого Трамп назвав найкращим політиком. Але цей трек не вирішує ключових проблем, які аж ніяк не є маргінальними, - Лівану та Ормузької протоки. Це не периферійні питання, вони є центральними для стратегічних розрахунків обох сторін. Наївно думати, що нове іранське керівництво раптом змінило свої фундаментальні принципи. Навпаки, складається враження, що вони стають більш рішучими в їхньому захисті.Що далі? Обмежені удари не змінять підходів Тегерана, але можуть відштовхнути обидві сторони від можливості досягнення будь-якого результату й затягнути ситуацію у стан «ні миру, ні війни» із високими цінами на нафту.Дональде, воно тобі треба? Ігор Семиволос

Тему поховання Алі Хаменеї вже обсмоктали з усіх боків - від складу офіційних делегацій, френча Медведєва та його страждань від «бодуна» до білих дишдашів саудівської делегації тощо.Перший чинник - дата початку похоронної процедури (4 липня, День незалежності США), яку чимало оглядачів вважають невипадковою. У принципі, можна погодитися з тим, що це елемент когнітивної війни - перенесення уваги з урочистих святкувань на траурну церемонію. На думку аналітика Al Jazeera Насра Тага Мустафи, іранське керівництво оголосило дату лише після отримання надійних гарантій від посередників, що Вашингтон стримає будь-яку ізраїльську авантюру під час церемонії. Збіг у часі між оголошенням дати поховання і повідомленнями Пакистану про готовність остаточного тексту угоди також не є випадковим.Другий чинник - стан здоров'я Моджтаби Хаменеї. Дата поховання могла бути прив'язана до його стану, адже система не хотіла проводити церемонію без можливості появи нового Верховного лідера. Тут варто зазначити, що подальше перебування Моджтаби Хаменеї у статусі «прихованого імама» стає для режиму контрпродуктивним.Третій чинник - синхронізація з МОУ (Меморандумом про взаєморозуміння). Поховання відбувається в межах 60-денного вікна переговорів після підписання Меморандуму. Це дозволяє режиму одночасно вести переговори і проводити церемонію, яка за внутрішнім наративом є «похованням переможця».Варто звернути увагу і на символічний вимір: церемонія розгортається під час Мухаррама - місяця шиїтської жалоби, сконцентрованого навколо мучеництва імама Хусейна в Кербалі. Поховання 9 липня збігається з річницею загибелі одного з імамів. Усипальниця імама Рези в Мешхеді - єдиного з дванадцяти шиїтських імамів, похованого в Ірані - дає режиму постійне мученицьке святилище. Як зазначає доктор Омар Мохаммед з Університету Джорджа Вашингтона: «Тіло потрапляє до усипальниці імама Рези, що дає режиму постійний мученицький майданчик і місце для мобілізації на роки вперед».Труна Хаменеї була драпірована червоним прапором, який колись майорів над святинею Хусейна - символом опору, жертовності й невідступної відданості істині. Поруч із труною Хаменеї виставлені труни членів його родини, включно з 14-місячною онукою. Це суттєво підсилює наратив мучеництва.Оскільки те, з'явиться чи ні новий Верховний лідер під час якогось з етапів поховальної церемонії, залишається інтригою, присутність Ахмада Вахіді на похороні є одним із найважливіших аналітичних сигналів. Його поява поряд із труною - це символічне позиціонування: КВІР виходить із тіні разом із похоронною церемонією. Перша публічна поява нового командувача Корпусу є сигналом, що система функціонує і контролює ситуацію. Показово, що він з'явився не на офіційній церемонії, а на приватному прощанні - мінімальна видимість при максимальному символічному ефекті.Поховання в Мешхеді 9 липня є найбільш вірогідним моментом для появи Моджтаби: закрита релігійна церемонія в усипальниці без мільйонного натовпу і без ризику замаху. Якщо він з'явиться - це буде перша публічна поява після поранення і перший символічний акт нового Верховного лідера. Якщо ж не з'явиться навіть там - питання про реальний стан справ залишається відкритим. Відсутність Моджтаби є найпромовистішим симптомом стану нової влади. Система компенсує це масштабом самої церемонії, але підміна лідера видовищем є очевидною. Ігор Семиволос

Урядова резолюція про офіційне визнання Геноциду вірмен 1915 року, ініційована міністром закордонних справ Ізраїлю Гідеоном Сааром та одноголосно ухвалена кабінетом міністрів Ізраїлю, є хрестоматійним прикладом того, як інструменти історичної пам’яті стають зброєю у великій геополітичній грі. Цей крок руйнує парадигму традиційної ізраїльської Realpolitik, яка десятиліттями тримала трагедію вірменського народу в шухляді «дипломатичних табу», аби не псувати відносини з Анкарою. Однак задекларований моральний обов’язок у цьому випадку приховує тверезий і жорсткий розрахунок, що створює ефект доміно для всього регіону.Головним бенефіціаром та водночас рушієм цього рішення став сам Ізраїль, який прагне завдати асиметричного удару по Реджепу Таїпу Ердогану. Після подій 7 жовтня 2023 року турецький лідер, на думку Ізраїлю, перейшов усі межі в антиізраїльській риториці. Оскільки мости у відносинах із Туреччиною вже спалено, кабінет Біньяміна Нетаньягу вирішив підняти ставки до максимуму перед голосуванням у Кнесеті, демонструючи внутрішню єдність і караючи Анкару за її регіональну позицію.Реакцію Туреччини передбачити не складно, аж до повного розриву дипломатичних відносин, хоча до крайнього кроку, найімовірніше, не дійде. Враховуючи значне потепління американсько-турецьких відносин, роль Анкари у врегулюванні війни та її важливість для бізнес-інтересів Трампа, можна впевнено припустити апелювання до Вашингтона - тим більше, що незабаром у країні відкриється саміт НАТО. Наскільки така апеляція буде вдалою, подивимося, адже транзакційність політики США нікуди не поділася. Скоріше за все, Трамп почне жорстко торгуватися з обома сторонами одночасно, зважуючи на терезах ізраїльські безпекові потреби та турецькі вимоги щодо постачання зброї.Ця транзакційність великих гравців суттєво змінює позиції держав Південного Кавказу. Офіційний Баку, хоч і висловив формальний дипломатичний протест на користь Туреччини, діє в умовах нової регіональної реальності. Стратегічна залежність Азербайджану від ізраїльських оборонних технологій проти Тегерана перестала бути абсолютною після підписання американсько-іранського меморандуму та прагматичного перезавантаження відносин між Баку та урядом Пезешкіана (зокрема, угод щодо транзитного коридору «Північ-Південь»). Маючи більше простору для маневру, Азербайджан не рубатиме з плеча, але використовуватиме свій нафтовий козир та нові геополітичні баланси, щоб спільно з турецькими лобістами максимально розмити та затягнути фінальне ухвалення закону в Кнесеті.Найбільш парадоксальною виявляється позиція самої Вірменії. Прем'єр-міністр Нікол Пашинян послідовно втілює доктрину «Реальної Вірменії», яка базується на делікатному, болючому замиренні з Туреччиною, відкритті кордонів та виході з багаторічної ізоляції. Заради цього Єреван навіть іде на демонтаж старих історичних наративів у внутрішньому полі. Раптовий «пас» від Ізраїлю Пашиняну зараз категорично не потрібен: він піднімає хвилю націоналістичної істерії в Туреччині, зриває крихкі переговори та дає вірменській реваншистській опозиції залізобетонний козир звинувачувати прем'єра у слабкості на тлі рішучого Тель-Авіва. Ба більше, Вірменія не може гучно подякувати Ізраїлю, аби не зіпсувати відносини з Іраном, який залишається її критичним логістичним вікном у світ.Окремим великим виміром цієї дискусії є питання визнання українського Голодомору 1932–1933 років як геноциду, щодо якого Кнесет роками тримає глуху оборону. Ця тема занадто масштабна, щоб обмежувати її рамками близькосхідного конфлікту, адже вона підсвічує фундаментальні розбіжності в ізраїльській філософії пам'яті. Відмова Ізраїлю базується на двох китах: ревному захисті концепту «абсолютної унікальності Шоа (Голокосту)» та прагматичній взаємодії з Кремлем. Поки Ізраїль мислить категоріями миттєвих тактичних загроз, історичні трагедії інших націй - чи то вірменська, чи то українська - сприйматимуться в цих кабінетах не через призму універсальної моралі, а як активи або ризики на поточній шахівниці. Ігор Семиволос

Крім того, НФВП історично є головним критиком і конкурентом руху ФАТХ (палестинської влади на Західному березі) та Організації визволення Палестини (ОВП). Оскільки Іран та ХАМАС так само прагнуть повністю помножити на нуль вплив ФАТХ, інтереси марксистів із НФВП та ісламістів із ХАМАС повністю збіглися на базі «антифатхівського» та антизахідного блоку.Червневі події 2026 року (після підписання Меморандуму між США та Іраном) поставили Тегеран перед загрозою втрати Гази через внутрішній бунт голодного населення. Іранське керівництво дало чітку команду всім своїм проксі-групам у регіоні - тримати внутрішній фронт у Газі та не допустити падіння ХАМАС під тиском цивільних протестів. Для НФВП участь їхніх активістів у «Русі 26 червня» означала б порушення прямого наказу спонсора (КВІР). Саме тому керівництво Фронту пішло на безпрецедентний крок - оголосило, що будь-який член організації, який підтримає цивільний протест, піде під військовий трибунал за статтею «зрада».Попри те, що ХАМАС зупинив активну фазу мітингів силовими методами, аналітики та організатори не вважають Рух програшем, а для ХАМАС це аж ніяк не є перемогою.«Рух 26 червня» зафіксував незворотну ментальну руйнацію влади ХАМАС. Система тримається виключно на насильстві, гуманітарному шантажі та залякуванні. На тлі підписаних угод у Шарм-ель-Шейху та виснаження ресурсів накопичена соціальна напруга не зникла - її було загнано всередину. За оцінками аналітиків, за нинішнього курсу ХАМАС масштабний, неконтрольований гуманітарний вибух у Секторі є лише питанням часу. Ігор Семиволос

🌐 Стратегічний прагматизм Ірану та переговори зі США: як Тегеран зберігає режимДиректор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос в ефірі каналу «Ми – Україна» проаналізував поточний стан американсько-іранських перемовин та внутрішні трансформації в Ірані.Ключові тези:• Переговори між США та Іраном зводяться до позиційного торгу. Справжнім каменем спотикання є не ядерна угода, а ситуація в Лівані, де дії Ізраїлю ускладнюють виконання зобов'язань Вашингтона.• Іранське керівництво керується концепцією «маслахат» (стратегічний прагматизм) — пріоритетом збереження режиму над ідеологічними догмами. Це дозволяє Тегерану йти на компроміси та вести діалог із США всупереч критиці радикального крила.• Новий верховний лідер Ірану залишається слабкою фігурою, цілком залежною від генералів Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Це закладає ризики серйозного політичного дисбалансу в поствоєнному Ірані.• Тегеран не має потреби поспішати із завершенням конфлікту. Швидка дипломатична угода наразі більш вигідна американській адміністрації для демонстрації політичних успіхів напередодні виборів.Докладніше — за посиланням: https://uames.org.ua/stratehichnyj-prahmatyzm-iranu-ta-perehovory-zi-ssha-iak-teheran-zberihaie-rezhym-i-chomu-livan-zalyshaietsia-holovnoiu-pereshkodoiu/#БлизькийСхід #Іран #uames

Термін «стратегічний прагматизм»(або концепція «маслаха») нової генерації іранського керівництва надзвичайно точно схоплює суть трансформації режиму після ліквідації Алі Хаменеї. Він дозволяє відійти від спрощеного західного кліше про «ірраціональних фанатиків» і поглянути на Тегеран як на тверезого, хоч і вкрай жорсткого гравця. Якщо накласти цей термін на події навколо Версальського меморандуму та внутрішні зсуви в Ірані, можна виділити кілька ключових аспектів, які підтверджують та поглиблюють цей напрямок.Перехід влади до Моджтаби Хаменеї за прямої підтримки Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) трансформував саму управлінську логіку та природу прийняття рішень. По-перше, спостерігається зростання апетиту до ризику, адже КВІР стає більш схильним до застосування прямої військової сили. Те, на що старший Хаменеї наважувався лише через проксі-мережі, нова генерація реалізує відкритими ракетними ударами. По-друге, чітко проявляється армійський прагматизм, оскільки КВІР є не лише ідеологічною армією, а гігантською бізнес-імперією, яка контролює до 50% економіки Ірану. Для них виживання режиму - це не стільки збереження релігійної догми, скільки захист капіталів, логістичних ланцюгів та монополії на владу, тому їхній прагматизм має цілком конкретне матеріальне підґрунтя.Готовність іранських високопосадовців вийти на контакт із віцепрезидентом США ще до офіційного похорону Алі Хаменеї стала класичним проявом політичного реалізму та чітким сигналом про власну суб’єктність. Цим кроком Тегеран продемонстрував Вашингтону, що в країні немає вакууму влади чи хаосу, на який так чекали на Заході. Нова верхівка одразу означила себе як єдиного й легітивного учасника переговорів, здатного приймати рішення «тут і зараз», без тривалого транзитного періоду, що було наочною демонстрацією сили, а не слабкості.Результати нещодавніх переговорів чітко показують, як саме працює ця адаптивність. Іран не пішов на принципові ідеологічні поступки і зберіг свій статус-кво в ядерній програмі, але водночас отримав те, що необхідно для відбудови країни та зняття внутрішньої соціальної напруги - негайний доступ до нафтодоларів і припинення економічної блокади. По суті, нова генерація лідерів реалізувала концепцію, яку в ісламському правознавстві та політичній практиці називають «маслаха» - абсолютний пріоритет інтересів збереження мусульманської громади й держави над буквальним виконанням релігійних приписів чи попередніх догм.Те, як Тегеран використовує Ормузьку протоку, ідеально ілюструє цю стратегію. Це не ірраціональна спроба підірвати світову торгівлю заради хаосу, а калібрований інструмент впливу. Вони точно вираховують межу, до якої можна тиснути на Захід, перетворюючи геополітичний шантаж на легітимний інструмент дипломатії, який у поточних реаліях працює ефективніше за ядерні погрози.Отже, концепція «стратегічного прагматизму» як частина іранської стратегічної культури є ідеальним рамковим поясненням того, чому Ісламська Республіка не впала після ліквідації її багаторічного лідера. Нове керівництво довело, що здатне чітко розділяти тактичні інструменти, де можна домовлятися навіть із «Великим Сатаною» заради грошей і стабільності, та стратегічні цілі, які полягають у збереженні системи, домінуванні КВІР та регіональному впливі. Такий підхід робить Іран набагато небезпечнішим, гнучкішим та непередбачуваним супротивником для Заходу, ніж за часів класичної теократії.Це створює нові ризики для арабських країн Перської Затоки, що ймовірніше сприятиме подальшому посиленню безпекової взаємодії між цими країнами та Україною, зокрема в царині обміну розвідданими та технологіями протидії іранським безпілотним і ракетним системам. Ігор Семиволос

Часто в дискусіях мої читачі згадують AIPAC (Американо-ізраїльський комітет з питань громадських справ) як головного лобіста ізраїльських інтересів у США та ледь не деміурга американської політики на Близькому Сході. Вважаю, вам буде цікавою стаття Бена Семюелса «Криза ідентичності AIPAC: від протистояння з Обамою до зіткнення з Трампом» для Haaretz від 21 червня 2026 року. На думку автора, Комітет переживає найглибшу внутрішню кризу у своїй історії, опинившись під тиском через радикальні зміни в американській політиці. Багаторічна стратегія організації, яка раніше спиралася на залізобетонну двопартійну підтримку, дала серйозну тріщину. Десять років тому (у 2015 році) головним ворогом AIPAC був Барак Обама та його Спільний комплексний план дій (СВПД) щодо іранської ядерної програми, проти якого лобісти безрезультатно витратили 30 мільйонів доларів. Сьогодні ж жорстку кризу у відносинах Вашингтона та Тель-Авіва спровокувала іранська дипломатія Дональда Трампа. Поява меморандуму про взаєморозуміння між США та Іраном змусила AIPAC реагувати вкрай обережно. Замість звичного агресивного обурення організація спромоглася лише на стриману заяву про те, що очікує «повної інформації про рамки переговорів». Критики зазначають, що AIPAC боїться відкрито критикувати Трампа, а це свідчить про втрату колишнього впливу. Історично AIPAC позиціонував себе як позапартійний міст між Ізраїлем та обома ключовими партіями США. Проте зараз цей баланс повністю зруйновано. Демократи остаточно втомилися від організації та дедалі частіше відмовляються від «грошей AIPAC». Поштовхом до цього стало системне зближення лобістів із республіканцями за першого терміну Трампа, схвалення перенесення посольства до Єрусалима, а також рішення AIPAC фінансово підтримати понад 100 республіканців, які не визнали результати виборів 2020 року. Війна в Газі, конфлікти Нетаньягу з Байденом та явна прихильність ізраїльського керівництва до Трампа на виборах 2024 року лише поглибили прірву. Розрив із республіканцями (рухом MAGA) став іще більш несподіваним. Антивоєнне ізоляціоністське крило республіканців («Америка понад усе») звинувачує AIPAC у підштовхуванні Трампа до військових ударів по Ірану та в нав'язуванні небажаного «неоконсерватизму». Напругу посилили проміжні вибори 2026 року, де праймеріз проти критика Ізраїлю Томаса Массі стали найдорожчими в історії через шалені вливання коштів з боку AIPAC. Найбільш тривожним сигналом для ізраїльського лобі є позиція віцепрезидента США Дж. Д. Венса (якого вважають імовірним лідером руху MAGA на виборах 2028 року). Венс відкрито заявив, що американські лідери мають діяти «в найкращих інтересах Америки, а не в інтересах будь-якої іншої країни», прямо натякаючи на токсичність лобізму AIPAC. Подібні звинувачення у «спробах встановити контроль над урядом США» дедалі гучніше лунають від таких правих фігур, як Такер Карлсон та Марджорі Тейлор Грін. Автор стверджує, що AIPAC опинився у пастці. Спроба зробити однозначну ставку на Республіканську партію та підігрувати правому уряду Нетаньягу більше не приносить дивідендів. Демократи вважають організацію заручницею ультраправих, а республіканці звинувачують у просуванні чужих інтересів. Організація впевнено рухається до лобового зіткнення з адміністрацією Трампа, практично не маючи надійних союзників у Вашингтоні.Ігор СемиволосПосилання на статтю:https://www.haaretz.com/us-news/2026-06-21/ty-article/.premium/aipac-identity-crisis-a-decade-since-fighting-obama-on-iran-it-now-faces-trump/0000019e-ea1a-d514-a9bf-fa7b7dce0000?taid=6a381c1b47689a0001d642ac&utm_campaign=trueanthem&utm_medium=social&utm_source=twitter&fbclid=IwY2xjawSlxG5leHRuA2FlbQIxMABicmlkETFmVHpaOWx2c0dwd1k3U09Tc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHoij5Bzy4dh7AAH1BhtbtY1RFk2UZ3awdp6SgXEhaxGWaIHkSIVslOZl5o61_aem_L0jqDs8mFozwNJgvhCB08w

Ігор Семиволос - директор Центру близькосхідних досліджень - Ніч настала, але на Близькому Сході не до сну. Те, що відбулося протягом цього вечора - найкраща, майже дзеркальна ілюстрація моєї нещодавньої доповіді на круглому столі.Іран завдав прямого удару по Ізраїлю. Було випущено десять ракет, і всі вони були перехоплені ізраїльською системою ППО. Формальним приводом для цієї атаки став попередній ізраїльський удар по Бейруту. Цим кроком Тегеран продемонстрував вірність своїм зобов’язанням перед «Хезболлою» та реалізував давні погрози.Проте найпоказовішим є те, що відбулося одразу після атаки. Іран негайно оголосив: «інцидент вичерпано». Майже одночасно Дональд Трамп в ефірі Fox News фактично закликав Ізраїль утриматися від відповіді, заявивши: «Ви вистрілили - цього достатньо. Повертайтеся за стіл переговорів».Перед нами - класичний приклад керованої ескалації. Це гра, де кожна зі сторін продасть своїй внутрішній аудиторії власну версію «перемоги». Проте за лаштунками цієї тактичної картини відбувся набагато серйозніший зсув: Іран щойно закріпив нове стратегічне рівняння. Прямий удар по ізраїльській території залишився без каральної відповіді через жорсткий дипломатичний тиск США. Прецедент встановлено, і колію змінено.Попередня кампанія проти Ірану та його проксі принесла коаліції вражаючі тактичні успіхи, але повністю провалила головну стратегічну мету - стримування. Результат виявився парадоксальним: Ізраїль отримав меншу свободу дій, Іран - більшу впевненість у власній безкарності, а США - наростаюче бажання фіналізувати кризу угодою за будь-яку ціну.Сьогодні ізраїльські аналітики дедалі частіше цитують Черчілля: «Гірше, ніж воювати з союзниками - воювати без союзників». Це справедлива формула, але в сучасних реаліях вона має гіркий додаток: коли твій ключовий союзник - Трамп, поступатися та стримувати себе найчастіше доведеться саме тобі. Ізраїль зараз проходить через той самий трек, який інші партнери США вже встигли вивчити на власному досвіді.І тут є критично важливий висновок з українського кута зору.На круглому столі я наголошував: повернення до колишнього світу «Авраамських угод» та американської безпекової парасольки як базового сценарію більше не є реалістичним.Регіон не просто штормить - він фундаментально переформатовується, і нові правила безпеки пишуться прямо зараз.Ця ніч - не абстрактне повідомлення зі стрічки новин. Це історичний момент, коли колишній баланс сил остаточно зруйнувався в режимі реального часу. І саме в такі періоди великих розривів з'являються вікна можливостей для нових гравців. Для тих, хто дійсно має що сказати світу і володіє реальним досвідом виживання.

Близький Схід з 2023 року - це не просто «нестабільний регіон». Це простір, де стара архітектура безпеки фізично зруйнована.Війна в Газі, падіння Асада, пряме протистояння навколо Ірану - незалежно від того, чим завершаться ці колізії, повернення до світу Авраамових угод та американської безпекової парасольки як базового сценарію вже не виглядає реалістичним. Регіон входить у тривалий період переформатування, де правила гри пишуться з нуля.Сьогодні взяв участь у круглому столі «Україна – Близький Схід: нова архітектура партнерства», який провів Укрінформ з нагоди запуску своєї арабомовної версії. Крок важливий - і краще пізно, ніж ніколи.Головна теза мого виступу: Україна має будувати власну довгострокову стратегію на Близькому Сході. Тактичні успіхи та яскраві асиметричні кроки не замінять постійної інституційної присутності. Ми чуємо про глобальну переархітектуру Заходу, де Україна є фокусною точкою. Але нам важливо бути не «точкою в чужій стратегії», а суб'єктом власної довгострокової гри.Чому ми взагалі маємо там бути?Наша присутність на Близькому Сході - це безпековий імператив, похідна від нашої війни.Перше - руйнування мереж ворога. Росія вбудована в регіон структурно: іранські компоненти в дронах, обхід санкцій через хаби, зброя в обмін на енергоносії. Ці мережі треба ламати на місцях.Друге - контрнаступ в інформаційному просторі. Москва активно ліпить з України образ «американського проєкту» для Глобального Півдня, підриваючи нашу здатність говорити з партнерами на рівних. Ми маємо знищити цю монополію на наратив.Чесний діагноз нашої політики в регіоні.Ми маємо Бачення та унікальні асиметричні успіхи - швидкі випади, нестандартні дипломатичні рішення. Але асиметрія - це тактика малого гравця. Вона дає імпульс, але не замінює системності.У доповіді RAND Corporation «Dispersed, Disguised, and Degradable» чітко зазначено: сучасна війна вимагає системної маси та інституційної стійкості. Це правило працює і в геополітиці. Наші точкові удари чи медійні спалахи - це логіка партизана. Але ми не виграємо в довгу проти системних державних машин - США, Європи, Китаю - якщо не підкріпимо тактику інфраструктурою. Інакше ми будемо помітні під час кризи, але абсолютно невидимі між ними.Перехід до системного заземлення вимагає трьох речей.Постійна інформаційна присутність. Щоденна робота з арабомовним простором. Наратив став зброєю - але без інституційного фундаменту він живе рівно до наступної кризи. Переклад наших викликів має йти не мовою «допоможіть», а мовою спільних ризиків і наслідків.Фінансова математика. Стратегічна присутність коштує грошей. Покладатися лише на ентузіазм і точкові рішення більше не масштабується. Держава має чітко знати: скільки коштує постійна присутність у регіоні і звідки йдуть кошти.Коаліція замість самотності. Об'єднання зусиль дипломатів, академічних установ, медіа, бізнесу та діаспори. Один гравець - прохач. Мережа гравців - це інтерес, який неможливо ігнорувати.Вікно можливостей на Близькому Сході закриється швидко. Україна довела, що вміє діяти нестандартно. Тепер питання в тому, чи зможемо ми конвертувати спалахи у залізобетонний інституційний фундамент.Ігор Семиволос