Макс ॐ Прокопенко

Вот вообще це пізда. Знаєте, я реально шось сьогодні ахуєівау. Хто не знав - якщо військовий не знаходиться в «оперативному резерві», або «в зоні виконання», він живе на 20 тисяч гривень. Ну, додамо якусь вислугу. Фантомну. Все там інше соціальне. І для солдата який єбаше три роки - в случає його відрядження, навчання, знаходження «поза гарнізоном», на якомусь лікуванні (яке хуй доведеш, шо від хворєй отриманих за війну, це сложнінько) - сидить на ~20370 грн. Варіюється в різну сторону. Вже так три года. І щоб на щось збирать, то йому, звісно, буде стидно, бо хулі ж - не в окоп. При чому, якщо ти навіть вчишся десь, то там є святі дні ПХД, де треба купить миючі, бєнз, яким треба заправить гєнчик, коли нема світла на місці навчання / тимчасового проживання (ну це ж скинутися, з тих 20, бо дадуть літрів 100 на місяць, а єбуть за звʼязок так як будто дали сто тисяч). Ну і для комфорту треба щоб печатав прінтер журнали, а на кухню «хтось приніс приправ, хотяб з Аврори, бо буде не вкусно», заправить тачки бо треба кудись щось довезти, помогти. І в тебе разом з цим ще дім, сімʼя, діти дома. І це в принципі тоді вже питання не в утримання. А в державу. І йобане грошове. Ну знову ж таки, чому відносно тилові служби отримують «хуй»? Невже роблять менше? Скільки йобаних грошей дали на марафон? А депам в фонди? А на хуйню? Тільки військові чогось пішли нахєр. От за це досандно.

Ну шо ж. Буде тільки гірше. Ви ж це хотіли почуть? Розкажу, що буде далі, знову. Ви ж опять кажете, шо держава (депутати, народ, армія) - всі поголовно уроди, ТЦК - гєстапо, прєзідєнт - зрадник, а війна - договорняк. Двушка уплила на москву, а електрика пропала навсігда разом з підарасом міндічом. Как би нє так. Да. В цій історії все да. І світло 1.5 години, і міндіч дійсно пітух, ок. Депутати навіть не поголівно, а масово гандони, народ дещо жлобський, а ЗСУ вже ж не треба дякувати за захист, бо шо? Правильно, ви їх туда не посилали. Що ж ще сказать? Сказать, що видихніть, заваліть єбало і йдіть почістіть сніг. Так зігріваєшся. Дров нарубайте. Так тоже можна. Не заготовили? Підарас Зєлєнський не поміг? Мої зайчики. Відчуваю ці російські наративи в вашій голові. Знаю, що скажете на кожне повідомлення. І от, стоячи в наряді після тижня єбічєского драйву (прикиньте, ну нема вихідних, а коли ви живете гуртом - треба ще й забезпечити, щоб побратими тоже були обігріті, ситі, і гєнєратор працював, треба ж якось батки заряджать). Но конєчно же, я тоже з вами согласєн. Піду, куплю торт рошен. А нє, нема тут тортів. І рошена тоже нема. Знаєте, я вважаю справедливим майже все, що з нами стається, як та людина, що вірить в карму, а не в мужика, якого розіпʼяли на хресті. Проте, чого розіпʼяли, не помните, случайно? А, да, його розіпʼяли такі ж люди, живенькі, як ми з вами - які возмущались, може казали, що чудєса, які він творить - шкодять, не знаю. Кошмар, який парадокс. Так от. Чудєс, не обіцяю. Обіцяю, буде гірше. Але подумайте, як жили в холод і без води в розвалених хатах в Київській області пацани, які витримали в 2022, потім в донецькій в 2023, коли через примерзлі калабані бігали від ангара до ангара, в 2024, коли Донбас був покритий льодом, а вціліла грубка була за щастя (а знаєте ще, як складно було той лід оббити, щоб протопити?)…потім зимовий Херсон здавався теплим курортом… чи десь між Донецькою і Запорізькою областю в 2025, коли в тебе був лакшері хауз, бо там був газ, і він якимсь чином горів. Чи от в 2026, коли все життя звелось в трикутник - дрова/вебасто, криниця, генератор? Велком в реальність ЗСУ. Бо це ще й гз всього в 20к, а сотка давно йде кудись на побутові потреби. Стосовно чого вам ще пожалітись? Мені - нічому. Піду дрова рубать, перевірю генчик і буде щастя. А вам дозволяю - понийте тут трошки. А якщо не ниєте - збирайте в котрий раз себе по частинках. Одну паличку можна переламати легко, а складена солома в сніп навіть не гнеться.Прокопенко 🕉️

Якщо ви правда так просите. То теж, уривки з набросків. Вони хаотичні, бо кожен абзац має інше продовження. Я зрозумів, до речі, одне. Писати - заспокоює. ***Вчитися застосовувати нову зброю, яка тільки «набирала обертів», опановувати командирські навички та в «ссилку», як жартував мій тодішній ТВО ком служби, що почув про моє відкомандирування, ну, і за сумісництвом, - працювати, я їхав до мого знайомого в інший бат. Познайомились ми на контрнаступі, як заходили на позицію. Він першим визирнув з-за ковдри, якою був завішений вхід на бліндаж. Не виділити його з поміж інших було складно. «Аполлонська» статура, мʼязи під убаксом, смугляве обличчя. І… якогось милого, його каска, вдягнена прямо на панамку, під якою виднілась обпечена сонцем, і трохи брудна шия. Стільово, подумав тоді я. ***Його відділення тримало цю висоту і прикривало групи, які мали першими заходити в «теобразку». Ну, і за сумісництвом, палила підарські танки тою новітньою зброєю, про яку всі тільки чули. Вони успішно його застосовували вже місяць. Маленькою стежиною по цій посадці ми бігли без передиху, несучи речі. Був вечір і я не зовсім розумів, які ж пойобані щільним вогнем тут дерева. Так ми приїхали на «зведену» роботу під найгарячіше на той момент Роботіне. ***До цього, я знав його лише як тіпа, з яким говорив до ночі в машині мій інший знайомий командир, щось консультувався, випитував, і, зрештою, саме він став причиною «відрядження». Він працював на цьому напрямку задовго до планів просунутися глибше, змінюючи періодично одну посадку на іншу, щоб «розвіятися». А ще - намагався стягти до своєї групи все, що знищувало ворога. А ще, здавалось, не втомлювався. За це він усім і подобався. ***В перші дні нормальної роботи «не світило». Все зводилось до відпрацювання по застряглих в багні коробочках, які, чомусь, постійно горіли. Небо вдень затягували хмари, моросив далеко не дрібний дощ, все у планах відкладалось, а поряд в землю «заривались» з великою швидкістю нацгвардійці. Копали, перечікували прильоти, знову копали. Та і підари теж не особливо вилазили - крім намагань зайти за якоюсь бронею, в них одразу звідкись від сусідів спрацьовували кулемети, снайпери або летіли постріли РПГшок. Зовсім сіряк тримала «горнокопитна» бригада, як їх називали за очі. В посадках часто під бронежилетами можна було розгледіти їх «тєльніки», які вони чомусь носили. ***Мені не подобалось з навколишнього практично нічого. В копаному бліндажі дошкуляли мухи, які шукали холодок, бруд налипав на мої прекрасні, ще доволі чисті «ловаки» і я постійно ледь не падав, коли переміщався між норами. «Тобі треба просто відчути місцевий вайб», казав він і посміхався. «Маєш бути прикладом для всіх». Я одразу якось не взлюбив ні ці його фразочки, ні його сміх, він був схожий на насмішку маніяка над жертвою тортур. Але з нотками такого-собі «приємного післясмаку». Хоча… пізніше я полюбив як він сміється. Коли ми з ним підбили першу ціль. Проте, вечорами, він доволі цікаво намагався пояснити моєму ще заляканому розуму якісь прості речі та показати чи розказати щось. ***В день, коли лив дощ, я лише іноді визирав з посадки і питав: «По нам»? - «Ні, в таку погоду - навряд, лише на вдачу». «Мавіки» не висять навіть. Він говорив якоюсь виключно «столичною» українською, відчутно підкреслюючи це кожним словом. Здавалось, він постійно обдумує фрази. І коли говорить - у цих паузах дивиться в очі, ніби чогось чекає. Тому виходило, що я постійно його перебивав своїми запитаннями, поки він закінчить думку. Пізніше - навчився «не поспішати»…Прокопенко 🕉️

На околиці маленького містечка N, куди ми приїздимо постіратись та виспатися між бойовими, я зняв житло на четвертому поверсі. Старий будинок, про які моя мама каже: «в таких гарно хіба вішатися». Віконниці ще деревʼяні, балкон як в класиці радянського будівництва, нещодавно ми викинули з нього купу поламаних речей. Єдине, лиж я не знайшов в цьому смітті, а так - повний набір. Навіть бамбукові поламані вудки… Бонусом в нас - класні, приємні сусіди. Добрі. Бабця навпроти думає, що ми з СБУ, хоча я вже зо два рази їй казав, щось на кшталт: «…не вигадуйте, ми обична піхота, бачите, який я брудний?». На що вона, зазвичай, змовницьки підморгує, сміється і каже: «…та ні, ви такі спортивні, хіба такі в звичайній армії є?». Не хочеться їй казати, що це все красиво ззовні виглядає від недосипу, стресу і вічної біготні з бліндажа до бліндажа, з укриття до укриття… Далі вона, зазвичай потайки, хрестить нас в спину і каже: «Ви ж знаєте, хлопчики, ми завжди… якщо що - кажіть…». Мені приємно, бо, на відміну від інших стареньких, одурманених брехнею ворога з телевізора, більшість не бажає нам смерті. Якимсь чином, тут добре чути звуки «донецької траси». Флешбеки відкидають мене на запорізький контрнаступ. Там ми теж, завдяки добрим людям, жили біля центральної артерії. Ввечері я часто запалював сигарету, сидячи на складному стільчику, і споглядав великі тягачі, які везли важку техніку. Цей гуркіт завжди заспокоює, бо відчувається наша сила і міць. Тут вечори схожі один на одного. Але звичок все меншає. В моєму баулі лишилось всього декілька книг, а часу їх читати практично нема. Та і не хочеться. Колись, я жартував, що ми житимем у романах Ремарка. Тепер - навіть боюсь, щось пожартувати, бо крайня прочитана книга була про якусь дивну космічну епопею, де людство боролось проти прибульців. На годиннику майже північ, до гуркоту машин додаються кулеметні черги, то працюють МВГешки. Мене поступово починає клонити в сон під ці монотонні черги. Зараз завжди сміюсь, що, якщо все ж ми закінчимо з ворогом - без цих різких звуків та пострілів я нормально не засинатиму…Прокопенко 🕉️

Дорогі мої читачі. Я віддаю собі отчот, що я не пощу сюди багато контенту з декількох причин. По-перше, ніколи. Чєсно, я єбашу. Мені нравиця. В мене труднощі, вигорання, не все легко і по маслу, але коли ворогу пізда і воно все вибухає, горить, і підарів розʼєбашує, то мені пізда, як нравиться. По-друге. Мені нічого сказать, я пишу в нотатки художні нариси, але це навіть книжкою обізвать не виходить. Так, графоманство - щоб бути/стати справжнім письменником - нада посвящать цьому реально по декілька годин на день. А я весь вільний час сплю. Спати я навчився майже в любій позі, з любим освітленням, з любими людьми поряд. Такий от скіл. По-третє. Шо там буде далі - я не єбу. Да, підзаєбався від цього всього що несеться. У нас є українці, а є «насєлєніє». І якби я дуже хотів би, щоб оцього народу було менше. Не було в світовій політиці підарасів і взагалі все було легко і просто. Але. Не буває все легко і просто. А може і буває. А може якось буде ще. Давайте домовимся, що ви не переживайте головне ♥️