8 БЕРЕЗНЯ: ЗАЛИШИТИ, СКАСУВАТИ ЧИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ?Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року. У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
Пам’яті полковника Миколи Павлишена (позивний «Дракон»)Звільнившись зі служби задовго до війни, він повернувся за покликом серця до війська, коли вона почалася Полковник, бойовий офіцер, начальник відділу підготовки 19-го армійського корпусу оперативного командування «Південь» Микола Павлишен народився 6 березня 1967 року в селі Яланець Вінницької області. Відслужив у армії, став лейтенантом після Рязанського повітряно-десантного училища. Служив у Львові, потім у десантних бригадах. Після Національної академії оборони став заступником командира бригади, викладав в академіях, підготував сотні офіцерів. У 2014 році повернувся до війська, сформував батальйон «Шторм» і брав участь у боях на сході. Пізніше служив у прикордонних військах, а 20 грудня 2021 року повернувся на ключову посаду в оперативне командування «Південь».Під час повномасштабного вторгнення очолював оборону Южноукраїнська, а потім брав участь у деокупації Херсонщини. Його стратегічне мислення та досвід сприяли ефективним діям на південному напрямку. Відомий як сильний керівник і патріот. Загинув 20 листопада 2025 року під час виконання службових обов'язків. Похований в Одесі.На сайті Президента України відкрита петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно), яку можна підтримати.Вічна пам’ять і слава Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Валерій Курко, з відкритих джерелПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
🕯 Пам’яті старшого солдата Володимира МаляраВолодимир Маляр — уродженець Херсонщини, до війни працював молодшим інспектором охорони Дар’ївської виправної колонії №10. У 2017 році пройшов строкову службу й підписав контракт, долучившись до 15-ї бригади оперативного призначення НГУ імені Героя України лейтенанта Богдана Завади. Служив на Запоріжжі, мріяв звільнити рідний край від окупантів і знову побачити сім’ю, яка опинилася під російською окупацією.1 квітня 2022 року 25-річний нацгвардієць загинув у запеклому бою на Запорізькому напрямку. Евакуювати тіло одразу не змогли — місце загибелі тривалий час залишалося в «сірій зоні» під щільним вогнем. Забрати останки вдалося лише через рік і два місяці, а у червні 2023 року Володимира перепоховали в рідному селі Федорівка Дар’ївської громади.Посмертно Володимира Маляра нагороджено медаллю «За військову службу Україні».📝 Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міноборони України АрміяInform
🕯 Пам'яті Героя України, льотчика В’ячеслава РадіоноваВ’ячеслав Радіонов народився 16 січня 1997 року у Запоріжжі. З дитинства жив авіацією: займався авіамоделізмом, неодноразово ставав чемпіоном України. Закінчив ліцей-інтернат «Захисник», а згодом — Харківський національний університет Повітряних сил ім. Івана Кожедуба. Після випуску у 2019 році служив льотчиком-винищувачем 40-ї бригади тактичної авіації у Василькові, у 2021-му пілотував МіГ-29 під час параду до 30-річчя Незалежності.На світанку 24 лютого 2022 року, в перший день повномасштабної війни, під час виведення авіації з-під ракетного удару по аеродрому у Василькові старший лейтенант Радіонов прийняв бій і ціною власного життя прикрив зліт інших літаків та екіпажів. Завдяки його діям бойовий склад 40-ї бригади зберіг літаки та підняв їх у повітря.Спершу В’ячеслава поховали у Василькові, а 24 листопада 2022 року перепоховали на Алеї Героїв. Йому присвоєно звання Герой України (посмертно), також — військове звання капітан (посмертно). У нього залишилися мама, рідні, друзі та побратими.📝 Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міноборони України АрміяInform
Пам’яті Ростислава Шийка (позивний «Дрогобич»)Війна не була його покликанням - війна була його обов’язкомРостислав Шийко, псевдо «Дрогобич», народився 23 липня 1989 року у Львові. Він був активним спортсменом, цікавився футболом, боксом і політикою, а також виявляв нетерпимість до всього російського ще з дитинства. У 16 років став лідером фанатської групи «Banderstadt ultras» львівських «Карпат».Після школи Ростислав вступив до Інституту економіки і менеджменту Львівської політехніки. Був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. У 2015 році став бійцем «Азову» та брав участь в АТО. Після повернення одружився та став батьком двох доньок. Водночас він активно займався історією, створивши блог «Військова історія» та згодом став експертом на 24 каналі.У 2020 році Ростислав приєднався до територіальної оборони та підписав контракт зі 103-ю бригадою. Після початку повномасштабної війни він прагнув потрапити на передову, бо відчував обов’язок захищати країну.15 жовтня 2022 року Ростислав загинув від вибуху протитанкової міни на Луганщині. Посмертно, 8 листопада 2023 року, він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У нього залишились батьки, дружина та дві маленькі доньки.Вічна памʼять та слава Герою! Фото автора, ФК «Карпати», «Трибуна Героїв», «Шпальта» Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті чемпіона України, воїна Олексія ХабароваЙого головними якостями на фронті були точність і витримка, що роками "відшліфовував" на стрілецьких рубежахОлексій Хабаров — майстер спорту України міжнародного класу зі стрільби з гвинтівки, багаторазовий чемпіон та призер чемпіонатів України та міжнародних змагань, член національної збірної України.Він неодноразово посідав найвищі сходинки п’єдесталів на чемпіонатах і Кубках України, здобував медалі на міжнародних турнірах, зокрема срібло на міжнародному турнірі в Румунії у листопаді 2024 року в міксті зі стрільби з гвинтівки. Олексій також заснував стрілецький клуб «Фенікс» у Горішніх Плавнях, де виховував молодих спортсменів, які ставали призерами чемпіонатів України.У серпні 2023 року Олексій приєднався до Сил оборони України, став снайпером і виконував бойові завдання на лінії зіткнення. Точність, яку він розвивав у спорті, стала важливою на фронті. Він також рятував життя побратимів, зокрема, під час бойового завдання збив ворожий FPV-дрон, чим врятував життя веслувальнику Андрію Михайлову.Олексій загинув у серпні 2025 року на Покровському напрямку під час бою з переважаючими силами ворога. Йому назавжди 31 рік. Справу стрілецького клубу в Горішніх Плавнях перейняв його брат.Честь Герою!Фото з особистого архіву Світлани БойковоїПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті старшого лейтенанта поліції Василя ПаньківаМолодий слідчий став третім чоловіком у родині, який боронив УкраїнуВасиль народився 14 січня 1997 року в Бережанах, на Тернопільщині. З дитинства захоплювався спортом, а у старших класах почав займатися пауерліфтингом, здобуваючи нагороди. Після закінчення школи вступив до Національної академії внутрішніх справ і працював у поліції.У 2024 році, після початку повномасштабної війни, Василь вирішив приєднатися до армії, ставши оператором дронів у 414-й бригаді безпілотних систем "Птахи Мадяра". Його завдання включали аеророзвідку та коригування вогню артилерії.23 квітня 2024 року Василь загинув під час бойового завдання на Донеччині, потрапивши під ворожий удар дронів. Колеги попрощалися з ним у Тернополі, а поховали на кладовищі села Рай. Посмертно Василь отримав орден "За мужність" III ступеня і звання "Почесний громадянин міста Бережани". Рідні подали петицію на присвоєння звання Героя України.Василь залишився у пам'яті родини та побратимів як самовідданий захисник, який віддав своє життя за Україну. У нього залишилися батьки, сестри Ольга і Тетяна, брат Остап.Світла пам’ять і честь Герою! Фото з сімейного архіву та НацполіціїПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті льотчика-винищувача, Героя України Олександра Оксанченка Сьогодні, 25 лютого, четверта річниця загибелі льотчика-винищувача, прообраз якого став основою легенди про "Привида Києва"25 лютого 2022-го, на другий день повномасштабного вторгнення, льотчик 1-го класу полковник Олександр Оксанченко здійснював один бойовий виліт за іншим, захищаючи Україну й мирних людей. Він виконав свій обов’язок ціною життя.Напередодні річниці загибелі спогадами поділилися дружина, доньки, побратими й близькі. Вдова Світлана згадує їхню “кінематографічну” зустріч і те, як чоловік був для неї опорою. Доньки Ганна й Анастасія кажуть: якби кожна дитина мала такого тата, світ був би значно щасливішим – мудрого, доброго, з тонким гумором і безмежною повагою до людей.Учень “Fluffy” називає Оксанченка своїм улюбленим інструктором на Су-27, який “поставив на крило” й залишив на фото слова-оберіг: “Разом назавжди”. Побратими наголошують: він виховав покоління українських пілотів, був еталоном професіоналізму й принциповості, а його поради й нині допомагають знаходити “правильний курс”. Командир бригади Олександр Мостовий розповідає про годинник із Гербом України, подарований у 2016-му, який був на руці Героя в останньому бою і тепер знову цокає — як символ живої пам’яті.Друзі родини згадують Олександра Яковича як теплу, надійну людину з гітарою, риболовлею та любов’ю до своїх дівчат. Американський колега-пілот підкреслює: його наставництва й присутності бракуватиме всій спільноті винищувачів, а спадщина житиме в кожному майбутньому польоті.Авторка тексту згадує, як у ніч з 24 на 25 лютого написала йому: “Ви живі?”, а згодом дізналася, що він загинув, прикривши небо над столицею. У 2022-му на RIAT у Великій Британії вшанували його пам’ять композицією з фото та українським прапором. Минуло чотири роки, але ім’я Олександра Оксанченка залишається символом мужності й честі – небесного захисника України.Вічна пам’ять!Фото автора та надане Ганною Оксанченко-Строїн Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті танкіста Віктора КутюкаПройшов шлях від солдата до ротного і поліг за УкраїнуВіктор Кутюк народився в селі Красносілка Житомирської області. Після навчання в коледжі працював продавцем, але обрав службу в армії, ставши досвідченим танкістом. У 2019 році підписав контракт у 24-й окремій механізованій бригаді, де почав як механік-водій, а згодом став командиром танкового взводу. Віктор здобув повагу серед побратимів за свій професіоналізм та обережність, але завжди залишався добрим і спокійним.У 2023 році Віктор освідчився своїй майбутній дружині Єлизаветі під час служби на Херсонському напрямку, а за кілька місяців вони одружилися. Він був щасливий, адже планував створити сім’ю і виховувати дітей. 5 березня 2022 року Віктор отримав своє друге народження, коли пережив вибух в танку під Рубіжним, а 2025 року – ще один важкий бій під Бахмутом, після якого повернувся до боїв.Віктор загинув у жовтні 2025 року від удару російського дрону під час рекогносцировки. Трагедія стала поштовхом для його дружини Єлизавети, яка організувала збір на покупку приладів для виявлення дронів для фронтових підрозділів. Віктор залишив дружину, сина Захара та родину, а його ім'я навічно увійшло в історію як Герой.Зараз у Красносільській громаді є Алея слави, на якій увічнено ім’я Віктора. Його пам'ять живе в серцях близьких. Вічна слава Герою!Фото з відкритих джерелПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
👋❤️Журналістка «Громади» Олена Зеленіна стала почесною лауреаткою міжнародного конкурсу для журналістів, оголошеного Європейською мережею пам'яті та солідарності (European Network Remembrance and Solidarity (ENRS) – ETR).Конкурс відбувся у 2025 році під девізом: «Друга світова війна через 80 років. Що залишилося від Другої світової війни сьогодні?». Аналітикиня «Громади» Олена Зеленіна стала єдиною учасницею з України, яка увійшла до топ-5 почесних лауреатів, удостоєних відзнаки конкурсу в номінації «Письмова категорія» за статтю «Графиня проти Крюгера… Як пофесорці мистецтвознавства вдалося подолати шефа гестапо…» Міжнародне журі підкреслило, що відзначає цю статтю за «чутливість до історичних нюансів та послідовність підходу в авторській творчості».Журналістка «Громади» Еліна Ошурко відзначена подякою журі за участь у конкурсі з проникливим нарисом «Дві війни, дві окупації, два визволення» про те, як українське місто Ізюм пережило Другу світову війну та переживає повномасштабне вторгнення РФ.Стаття Еліни Ошурко цінна тим, що заснована на спогадах ізюмської вчительки Марії Капаніної. Її героїня добре пам'ятає про те, який Ізюм був у часи Другої світової війни.https://gromada.group/news/all/kultura-nashoyi-pamyati-avtorki-gromadi-na-yevropejskomu-konkursi-zhurnalistiki
TGLIST.COM.UA
