У травні 1954 року Центральне розвідувальне управління США опублікувало інформаційний звіт «Technical Data on Railroads», присвячений залізничній інфраструктурі СРСР. Серед іншого, у ньому описувалася радянська система класифікації залізничних колій за технічними параметрами: типом рейок, баластом, товщиною дерев’яних шпал та щільністю їх укладання. Згідно з наведеними у звіті даними, залізничні колії поділялися на чотири класи:

I клас передбачав шпали товщиною 15,5 сантиметра з щільністю 1840 штук на кілометр та рейки типу IA масою 48 кілограмів на метр.

II клас - шпали товщиною 13 сантиметрів, 1600 штук на кілометр і рейки IIA масою 44 кілограми на метр.

III клас - шпали товщиною 12 сантиметрів, 1460 штук на кілометр і рейки IIIA масою 36 кілограмів на метр.

IV клас - 1200 шпал на кілометр або менше при товщині 12 сантиметрів.

Клас колії був пов’язаний з інтенсивністю руху та значенням конкретної лінії. Головні магістралі переважно належали до I та II класів, тоді як промислові й під’їзні колії, що перебували у віданні інших міністерств, зазвичай мали нижчі характеристики. Для бокових колій і роз’їздів діяло загальне правило: вони мали клас на один ступінь нижчий за головну колію, до якої примикали. Таким чином, для магістралі I класу з 1840 шпалами на кілометр типовою була бокова колія II класу з 1600 шпалами.

Ну і для чого це все знання, спитаєте ви?
Знаючи нормативні характеристики різних класів, можна було порівнювати їх із фактичним станом конкретної ділянки. Якщо другорядна або під’їзна колія з невеликою інтенсивністю цивільного руху за своїми характеристиками відповідала I або II класу, виникала невідповідність між її поточним використанням та пропускною спроможністю, закладеною при будівництві.

У поєднанні з розташуванням лінії, характером об’єктів поблизу та іншими відомостями її технічні характеристики могли використовуватися для оцінки потенційного навантаження на залізницю, зокрема можливості швидкого перекидання значної кількості важких ешелонів.

У додатку Enclosure A були зведені дані щодо окремих ділянок Сталінської, Донецької, Південної та інших залізниць СРСР. Для них зазначалися технічні характеристики та основне призначення. Поряд із цивільними категоріями «Coal», «Ore» і «Grain» у таблицях зустрічалися позначення «Military» та «Military, Grain». Окремо фіксувалися також обхідні та рокадні маршрути. Таким чином, технічні параметри колій можна було зіставляти з уже відомим призначенням окремих ділянок і використовувати ці закономірності для оцінки інших частин мережі.

При цьому збір частини необхідних вихідних даних не вимагав доступу до закритих об’єктів. Кількість шпал можна було порахувати, їх товщину - виміряти, а отримані значення порівняти з відомими стандартами. Крім того, такі параметри дозволяли перевіряти достовірність інформації, яку надавав агент: повідомлені ним характеристики конкретної залізничної ділянки можна було зіставити з іншими відомостями про неї.

У результаті звичайне обстеження залізничної колії давало значно більше інформації, ніж могла б подумати пересічна людина. Знаючи радянські технічні стандарти, за набором відкрито доступних фізичних параметрів можна було оцінювати пропускну спроможність окремих ділянок і виявляти випадки, коли фактичні характеристики залізниці помітно перевищували потреби її видимого поточного використання.

Це досить показовий приклад роботи розвідки за непрямими ознаками. Жодна окрема шпала, рейка або шар баласту не містили секретної інформації. А от поєднання цих параметрів уже ставало такою інформацією.