Звичайно, до «Германії» треба ставитися обережно. Тацит не був етнографом, який десятиліттями жив серед германців. Його текст багато в чому є ще й моральним дзеркалом, поставленим перед римським суспільством, де простодушні, суворі й моральні варварські племена протиставляються «розбещеному» й цинічному Риму епохи імперії. Однак навіть із цією поправкою його свідчення показує, що римський автор на межі I-II століть сприймав обов’язок приймати незнайомця як характерну рису германського суспільства.

І тут треба бути обережними. Було б дуже спокусливо намалювати красиву стрілочку від первісного табору через Гомера, Біблію, Скандинавію, Індію та Германію, й оголосити все це залишками одного прадавнього «закону гостинності». Ми не маємо підстав так робити. Різні традиції виникали в різному історичному середовищі, змінювалися протягом століть і вкладали у священну гостинність різний зміст. Але проблема, яку всі ці традиції допомагають вирішувати, разюче схожа.

Ми почали з дуже практичного правила: не вбивай людину, яку впустив до свого дому. Але за кілька тисячоліть міфів, звичаїв і релігійної традиції відбулося дещо значно цікавіше. Спочатку боги лише стежили за тим, як люди поводяться з чужинцями. Потім сам бог міг з’явитися на порозі в подобі чужинця. А зрештою межа між цими двома ідеями почала стиратися: якщо ти не можеш знати, хто стоїть перед тобою, поводитися з гостем слід так, ніби в ньому вже є щось священне. І тоді захист гостя перестає бути просто домовленістю між двома людьми. Гість стає недоторканним. А порушення гостинності - злочином уже не лише проти людини.

Далі буде.