Душа

Шкряб… Шкряб… Шкряб… Допоможіть. Допоможіть. Підведуся вгору — і тілом розливається окріп. ВІН ВТІК! ВІН ВТІК! Він… втік… А воно? А воно ледве б’ється. Я одна. Хтось тихесенько смієтьсяІ наповнює вода… Тут стіни — вони поруч, тиснуть сильно. Не бачу, але чую глухий гул. В мене впиваються всі спогади, як вила,Немов сліди від пуль, мов ікла в акул. Я плачу сильно, уявляю світло. Воно все ближче — засина нутро. Від чого вмерла я? Досі не вірю… Чи страх це, чи це зрада, чи любов? Чи чужа пуля? О, можливо, кровотеча… Кап… Кап… Я чую… Кап… Кап… Кап… Одна я, вмер вже мозок, стигне серце,А подум все ще є, як і вода. Вона тече у мене, бере вповну. Вона — та Смерть сама…! Як землю огортає нічна повінь,Так огортаюсь кіптявою я. Була страждала, та була хоча б живою,І мала шанс, і сяяла сповна. Тепер я в тріщинах, кінчаю повість. Холодне тіло світло покида. Було так тісно… Тепер, врешті, вільна. Так шкода, але крил не вистачало. Змиритися І Вибратись зуміла,Аби розквітнути новим початком…#Ніколь_Арден_Фенікс #поезія (тґк_автора)▰▱▰▱▰▱▰▱▰▱▰▱> #твір > @litk1t > @litiyyy_bot> > > https://t.me/litk1t?boost