Telegram: Contact @litera_v_vyd | Я дуже чекала на цю книгу. Коли Олена писала свої історії, часом зверт...

Я дуже чекала на цю книгу. Коли Олена писала свої історії, часом зверталась до своїх друзів-читачів з питанням щодо тих чи інших слів та виразів, які потім хотілось відшукати у описах та діалогах. А що краще об'єднує, як співтворчість 🙂 ? Чекала ще й тому, що вважала її продовженням "Лотової жінки", яка стала для мене абсолютно "моєю" книгою. Усі ці жінки, які обирали, рухатись їм чи обертатись на рідне місто, що палає у вогні війни і знищення, залишаться зі мною назавжди. "Сіра зона" інша. Тут багато людських історій. А особливо жінок, дуже різних і цікавих, таких, що намагаються, як жабка-холодушка, вибратись із дзбанка з молоком та вижити. Донеччина, початок вторгнення. Правда ж, для багатьох це був шок? У голові не вкладалось, що почалась війна. Адже ми звикли до того, що цього не може бути, це все залишилось у 40-х роках минулого століття, підручниках, художній та науковій літературі, парадах і піснях, фільмах і зустрічах з ветеранами. Аж ось "Ніколи знову" перетворюється у "Можем повторіть". Сум'яття, нерозуміння, надія, що "два-три тижня", і усе закінчиться. Таких собі п'ятдесят відтінків сірого, поки ти не зрозумієш, де твоє місце у цьому світі. А потім - страх за себе і рідних, зневіра у людях, біль виривання коріння зі своїх будиночків, кімнаток, фотоальбомів, тих, кого ти вважав друзями. Тоді усі зусилля концентруються на тому, щоб усіма можливими і неможливими шляхами вирватись із сірого трясовиння, видихнути, розпочати нове життя. І допомагають у цьому часом зовсім несподівані люди. Я дуже хочу подякувати авторці за те, що вона, описуючи часом дуже драматичні події, залишалась оповідачем, а не суддею. І дозволяє читачеві разом з героями долати шляхи і стежинки виходу. Олена є провідником, очима, голосом подій та персонажів. І себе самої. У вас обов'язково знайдуться улюблениці. Для мене такою стала Ірина з "Таксі з окупованого міста. Дорого". А ось з персонажів, які тригернули, неймовірно упізнавані Ніна із "Ждаників" та Нюта із "Ню". Ну, а "Фартовий Санич" - то такий гротеск на наші гріхи та забобони, намагання перекласти відповідальність за вирішення проблем на провидіння. Браво, Олено! Браво, видавництво, що абсолютно відповідає своєму концепту відкривати літературні імена. І окреме "браво" ілюстраторці Ірині Діденко, яка своєю грою з сірим показала, що він не жахаюче ніякий. Він вирує, затягує, нівелює, пригнічує, але разом з тим спонукає до дії, стає трампліном для тих, хто наважився на зміну кольорів. "Звідси дім здавався далеким до реальності. Спогади про нього викликали фізичний біль - як про дороге, але опоганене місце, у якому хазяйнує злодюжка. Хотілось не чинити цю рану, а зализати її, обколоти знеболювальним, аби ущух біль, не відволікав, не заважав думати. Так, думати. Довго і пристрасно розбиратись у собі: що там усередині - чи те, чим вона по-справжньому дорожить, що ставить вище за власне благополуччя, чи накопичений за життя мотлох, який давно втратив сенс і цінність"(с) ❤️‍🔥Дякуємо @Наталя Білута за відгук на книгу «Сіра зона» Олени Просцевічене!