«Коли ти від чогось відвертаєшся, ти все одно стаєш до чогось обличчям».

Ходжу сьогодні з цією фразою. Думаю про злість і про те, як непросто буває почути в ній власне бажання.
Іноді дуже ясно відчуваєш, чого більше не хочеш. Брехні, лицемірства, відсутності людського тепла. Втоми. Самотності, особливо коли люди начебто поруч. Того, що тебе вистачає на всіх, а потім сидиш зі своїм і навіть не знаєш, кому можна подзвонити.

І стільки вже цього назбиралося, що хочеться кричати. Ну скільки можна. Я так більше не хочу.

Мені хочеться побути біля цього «не хочу». Не квапити його. Бо, можливо, воно дуже довго чекало, поки йому дозволять прозвучати. Поки можна буде не розуміти всіх, не виправдовувати, не шукати, де сама недопрацювала. Просто відчути: мені так погано. Мені це не підходить. Я злюся.
А десь поруч є питання, на яке часом значно важче відповісти.

А як я хочу?

Тут можна раптом розгубитися. Хочеться, щоб любили. Щоб були чесними. Щоб хтось помітив, як я втомилася, і подбав про мене. Щоб не доводилося ще й пояснювати, як саме.

І я дуже розумію це бажання. В ньому стільки втоми від необхідності весь час давати собі раду.

Думаю, у дорослішанні є таке непросте місце: поступово знаходити голос для свого «я хочу». Ми починаємо ще маленькими, з «я сама», сперечаємося за своє в підлітковості, а потім і в сорок, і в п’ятдесят можемо довго збиратися, щоб сказати близькій людині: мені хочеться інакше.

Особливо якщо за власне бажання колись доводилося платити сваркою, образою чи холодом. Тоді й зараз перед «я хочу» може бути багато тривоги. А раптом я забагато прошу? А раптом після цього мене стане важче любити?
І тут мені дуже дорога наша злість. Вона може підтримати, поки ми пробуємо говорити. Допомогти не забрати свої слова назад одразу, щойно побачили чуже невдоволення. Витримати, що наші бажання можуть не збігатися.

Мені хочеться тепла.
Я хочу, щоб мене теж запитували, як я.
Я сьогодні не можу.
Я обираю ось це.
Такі прості слова. І скільки іноді потрібно внутрішньої роботи, щоб вони стали можливими.

Мабуть, я сьогодні думаю про те, що за нашим гучним «досить» варто трохи прислухатися.

Можливо, там уже ледь чутно говорить наше «хочу». І йому дуже потрібна наша підтримка.