Міркую про те, як наші переживання губляться поряд із чиїмось великим болем.

Я живу в Дніпрі. Частина моїх клієнтів зараз за кордоном, в умовно безпечних країнах. І я вдячна, що вони наважуються говорити зі мною про те, як це впливає на наші зустрічі. Як складно розповідати про свою самотність, розгубленість, труднощі у стосунках, коли знаєш, що місто, в якому живе твоя терапевтка, обстрілюють.

«Як я можу скаржитися, коли ви там?»

Мені сумно, коли уявлення про моє страждання стає таким великим, що поряд із ним людині вже немає місця. Коли вона стримує слова, применшує свій біль, вирішує, що зараз із цим до мене не можна.

І я тішуся, коли вдається про це поговорити. Бо в мене всередині достатньо місця, щоби чути й витримувати різні переживання. Моє життя в Дніпрі не забирає в мене здатності бути поруч із людиною, якій важко десь іще.

Життя взагалі значно складніше за «або-або». Наче є тільки два положення: увімкнено і вимкнено. Або війна, загроза життю, смерть. Або тобі вже немає від чого страждати.

А палітра величезна. Можна бути у фізичній безпеці й тяжко переживати втрату свого життя, дому, близькості. Можна працювати, сміятися, купувати продукти й водночас почуватися дуже самотньою. І все це потребує місця.

Думаю ще про те, як ця неможливість говорити про себе підсилюється сімейними історіями. Коли чийсь біль у родині завжди був дуже помітним, вимагав уваги й співчуття. А зі своїм треба було почекати. Впоратися самій. Не додавати проблем.

Тоді поряд із людиною, якій важко, дуже легко знову стати тією, якій нічого не потрібно.

І я міркую, як поступово повертати собі це право: помічати, що зі мною відбувається. Надавати цьому ваги. Пробувати говорити, ще до того, як стане зовсім нестерпно. Шукати, де і з ким мої переживання можуть бути розділені.

І витримувати прикрість від того, що не з усіма це можливо. Хтось справді зараз не має сил почути. Хтось не вміє. З кимось у нас поки немає такої близькості.

Це боляче. Але чужа неможливість бути поруч не визначає важливості того, що я переживаю.

Мені хочеться, щоби ми потроху вчилися залишати місце й для себе. Навіть коли поруч багато чужого болю.