П'ю каву і міркую: чи є в злості енергія життя?

Міркую про це, бо на супервізії у вівторок зрозуміла, скільки незгоди і злості витісняю після обстрілів. І коли змогла їх відчути, відчула й власну присутність. Мене наче стало більше у власному житті.

Сьогодні ще говорили з подругою про злість і терпіння. Про те, як багато ми можемо витримувати. І як важко буває помітити, що всередині цього терпіння давно є незгода.

Клієнти теж приносять щось, що в сесіях поступово виявляється злістю. Спочатку воно може звучати як втома, розгубленість, претензії до себе. А потім вдається почути: «Я не хочу так». «Мені це не підходить». «Зі мною так не можна».

Коли вдається цю злість послухати, рішення у кожного своє. Хтось наважується на розмову, хтось перестає вимагати від себе неможливого. Хтось залишається у тих самих обставинах, але вже краще розуміє, чого йому коштує там бути.

Кількість і якість присутності точно більша. Людина виразніше відчуває себе: свої бажання, межі, ставлення до того, що відбувається. Навіть коли можливостей вплинути поки небагато.

Думаю, тому власна злість може так лякати. Особливо якщо довго вміла терпіти, пристосовуватися, розуміти чужі причини. А тут раптом стільки власної незгоди. Ще треба навчитися бути з нею і вирішувати, що робити далі.

І все ж я обережна з думкою, що злість - це енергія життя. На ній можна довго триматися й дуже виснажитися. Подумки сперечатися до другої ночі, а вранці прокидатися без сил. Самої злості ще недостатньо, щоб щось змінилося.

Але в ній можна почути себе. Зрозуміти, що болить, що важливо, чого більше не хочеться витримувати.

Зараз для мене в цьому багато життя. У можливості відчути власну незгоду і залишитися поруч із собою. Почути своє «я так не хочу». І дати собі час зрозуміти: а як я хочу?