Дивлюся «Колесо часу». Начебто звичайне фентезі: війна, магія, боротьба за світ. І серед цього раптом розмова, про яку я досі думаю.

В однієї жінки вбили доньку. Вона розповідає, що продовжує робити добро, бо вірить: з якимось з обертів колеса часу душа її дитини повернеться. І їй хочеться підготувати для неї світ, у якому буде трохи тепліше жити.

Переказую своїми словами.

Я слухала і думала, скільки в цьому любові. Робити світ теплішим для своєї дитини, яку вже неможливо зігріти власними руками.

Мені важко про це писати. Не хочу, щоб за моїм захопленням цією думкою загубилися ті, кому зараз болить. Або щоб вона прозвучала як пропозиція знайти сенс у власній втраті. Це і недоречно і жорстоко...

Але мене торкнуло, як ця жінка знайшла власний спосіб жити далі. Як у її уявленні про світ залишилося місце, де вона все ще може щось зробити для доньки.

Я не знаю, чи повертаються душі. Мені дуже близьке саме це бажання: нехай тобі буде тепліше там, куди я вже не можу дотягнутися.

І ще я думаю про саму цю жінку. Про те, хто зігріває її, поки вона робить теплішим світ.