Я зараз відчуваю те, що відчуваю? Чи те, що було б логічно відчувати?

Після небезпеки — страх. Після втрати — сум. У відповідь на турботу — вдячність. Зрозумілі реакції, яких ми очікуємо й від себе.

А всередині може бути інакше. Після небезпеки — лють. Після втрати — ще й полегшення. У відповідь на турботу — роздратування.

Ми не обираємо почуття на замовлення. Але можемо швидко дати їм звичну назву, не встигнувши прислухатися. Люди поруч кажуть «це страшно», і я погоджуюся. Хоча моє переживання зараз — «як же мене це злить».

Впізнати власну реакцію складніше, якщо вона не відповідає моєму уявленню про себе. Я ж вдячна людина — звідки роздратування? Я ж сильна — який страх? Я ж люблю — як можу злитися?

Тоді можна трохи затриматися перед поясненням. Що я помічаю в тілі? Чого мені хочеться: сховатися, заплакати, сказати «досить», попросити обіймів чи побути наодинці? Це підказки, з яких можна почати дослідження.

А ще допомагають чужі слова. Хтось каже: «Я б злилась» — і стає легше. З’являється назва, яку можна приміряти: так, схоже, це про мене.

Почуття можуть змішуватися, суперечити одне одному, відрізнятися від переживань людей поруч. І вже коли я краще розумію, що зі мною, можу обирати, як на це відповісти.

Мої почуття не зобов’язані відповідати очікуванням, ролям чи «правильним» сценаріям — вони вже є важливою правдою про мій досвід. Тож що я насправді відчуваю, якщо перестану оцінювати свою реакцію й дозволю собі почути її без виправдань?