Сьогодні наснилася скриня.
Люблю це слово. У ньому вже є щось дерев’яне, важке й трохи таємне.
У будинку маминого діда, тепер нашому з братом, у такій величезній скрині з важкою кришкою лежать наші дитячі речі. Дивно бачити, які вони маленькі, й пам’ятати себе в них цілком уже людиною. Зі своїми справами, образами, планами на життя.
У моїй скрині було інше.
Ледь відчутний запах «уже ніколи». Затхлість, вогкість, прілість. Запах минулих життів. Прожитих і тих, до яких так і не дійшли руки.
Я діставала щось одне за одним, поки не зрозуміла: це мрії.
Відкладені, засунуті подалі, немодні й трохи зотлілі. Але досі мої. Я чомусь зберігала їх, навіть коли вже не пам’ятала навіщо.
Почала витрушувати, розправляти й прислухатися.
Майже всі ставали легкими й красивими. І кожна пахла по-своєму: морським бризом, сухим пустельним вітром, незнайомою їжею, волоссям немовляти, антонівкою й мокрою травою.
Знайоме. Багато чого таки було.
Просто я не завжди впізнавала здійснену мрію, якщо вона приходила не в тому вбранні. Не з тією людиною. Не в той час. Або щастя в ній було перемішане з таким, чого я собі точно не замовляла.
Але було. Зараховано.
Вони злітали з моїх рук кудись угору. Я відпускала їх без звичного бажання ще трохи потримати.
Знайшла я там і щось зовсім незрозуміле.
Точно моє. Точно не прожите.
Воно звисало з рук зотлілою ганчіркою й тривожило.
Я дуже хотіла чогось і забула. Відклала. Відсунула. Може, вирішила, що обійдуся. Я багато без чого вмію обходитися.
Хотілося згадати, що ж це. І водночас — не поспішати викидати через те, що зараз воно має такий непоказний вигляд.
У снах, здається, жодних прямих відповідей. Натяки. Легке посмикування за струни душі. Прокидаєшся — і маєш собі додаткове заняття без жодної інструкції.
Я прокинулася з відчуттям тканини на руках і дачними запахами. І з трохи дратівливим бажанням розгадати загадку.
Колись я, мабуть, одразу взялася б її розгадувати.
Тепер можу трохи побути поруч із цим незрозумілим. Поки вариться кава, поки кіт вкотре перевіряє, чи всі мої речі можуть упасти зі столу.
Може, згадаю.
Чого я все ще так сильно жадаю і не пам’ятаю.