Закінчила «маленьке» оповідання зі світу «Змієвих дітей», яке раптом вийшло на 6500 слів/41 тисячу знаків. Це майже 1/10 «Батьковбивці».Насправді, на цей текст мене надихнув... «Полонений принц». Але! Не сенсами (на щастя), а лиш формою. Мені так сподобалося, що в кінці першої частини цієї трилогії є ще окреме оповідання та перший розділ другої частини, що я аж фоткала зміст і пропонувала своїй редакторці щось таке теж зробити. Тоді я вже знала, що хотіла би написати оповідання про передісторію персонажки, яка побіжно діє в останніх розділах першої частини.Навіть не так. У трилогії мій улюблений персонаж — той, про якого я тут найменше розказую, той, якого ми бачимо виключно очима двох дуже упереджених оповідачів. Читачі ніколи не дізнаються напевне, про що він насправді думає, чого хоче, тому діє саме так, а не інакше, чому робить такі вибори. І мені хотілося б показати його під бодай ще одним кутом зору. Ця персонажка підходила ідеально.Але поки бети не почали працювати з другою частиною, я не бачила аж такої нагальної потреби в цьому оповіданні. Але коли я почала отримувати їхні зауваження, то зрозуміла, що цього іншого кута зору бракує критично. Ми довго радилися з моєю бетою й колегою Владою, нарешті, прийшли до того, що треба давати й це оповідання, і маленькі (МАЛЕНЬКІ, ОЛЕНО) інтерлюдії між кількома розділами в другій і третій частинах.Метою кожних цих текстів буде дати більше й більше поглядів на мого улюбленого персонажа. Ну і заразом розкрити світ, бо ми бачимо його в основному тексті виключно очима аристократичної верхівки, а це досить специфічна оптика. І от я щойно дописала оповідання. Направду, стан у мене жахливий, тепла, світла, води частіше немає, ніж є, з роботою я справляюся заледве, кожну задачу роблю в декілька разів довше, ніж зазвичай. Усе болить, голова просто відвалюється, пропав апетит, хочеться тільки спати.Ну як. Спати й писати. Цей текст тримав мене, як найміцніша опора. Цей текст нагадав мені, навіщо я взагалі прийшла в письменницто, як я сильно люблю сам процес, як я сильно люблю цей всесвіт, цю історію, та, зрештою, цього персонажа. Дописала й буквально змушую себе не братися за наступну інтерлюдію та вкладатися спати. А в голові гудуть речення, рвуться у файлик, складаються у цілі абзаци.І, як би дивно це не звучало, я дуже щаслива.