Вчора гості на події трошки зачепили ієрархію всередині жанрової літератури, згадали, що автори детективів зневажливо ставляться до авторів та авторок фантастичних жанрів. І я згадала, що нещодавно прочитала на анотацію дуже цікаву книжку про історію живопису, один момент з якої нагадав мені ці ж розмови про ієрархію.У фігуративному живописі певний час існувала ієрархія жанрів: перше місце посідав історичний живопис (умовно історичний, бо тогочасні митці не розуміли поняття давнини в її нинішньому сенсі й малювали в однакових обладунках як сучасників, так і людей з античності), а останнє — натюрморт. А інтер'єрний живопис навіть не увійшов до переліку, вважався не гідним аж до часів королеви Вікторії, яка почала замовляти такі твори. Але вже в ХІХ столітті від ієрархії відмовилися, як від надто жорсткої системи й тісних рамок. Після шалу модерну й абстрактного живопису жанри з'явилися знову, але вже ніхто не ранжує їх і не каже, що умовний будь-який портрет кращий за будь-який натюрморт. І от якщо порівняти фігуративний живопис із жанровою літературою (на противагу абстрактному та умовній високій полиці), то цікаво, чому в літературі не відбувається такого ж виходу з чіткої ієрархії.Радше навпаки я бачу як і читачі й читачки й самі автори та авторки намагаються переконати, що умовний будь-який трилер краще за будь-який любовний роман, а умовне будь-яке епічне фентезі краще й цінніше за роментезі. Ну але. Живописці змогли, зможемо й ми.