Коли я завершила першу чернетку «Брехухи», я була впевнена, що це дуже слабкий і «брудний» текст, з яким буде багато мороки на редагуванні.Коли відредагувала першу половину, то зловила легку ейфорію. Не могла зрозуміти, за що себе так сварила, була задоволена більшістю сцен, та й бети (переважно) тільки підтверджували ці відчуття.Зараз я на другій половині другого акту і я уповні розумію, що хуєсосила себе заслужено. Найбільша моя проблема — два deep POV не дають мені передати весь масштаб історії. Я була впевнена, що справлюся, бо коротка дистанція з читачами й читачками і повне занурення в думки персонажів-оповідачів — мій улюблений прийом. І він завжди працював раніше.У камерних історіях, ага. Бо я ніколи не робила нічого масштабного. Тепер до мене дійшло, чому в багатьох циклах така кількість оповідачів і що це їм дає. Плюс, обоє персонажів-оповідачів досить пасивні порівняно з третім героєм, чиї дії лишаються переважно за кадром, бо він брехливий і закритий, а обоє оповідачів до нього дуже упереджені. Вони захлинаються в рефлексіях, поки третій герой бере й робе. Та й політичні інтриги — це теж не мій коник. А ще по тексту чітко видно момент, коли в мене стався нервовий зрив і я кінець-кінцем у собі зневірилися. До нього якість тексту більш-менш рівна, після — починаються стрибки. Я все це виправлю, бо все ж маю певні зобов'язання щодо строків. І я вже не зміню композицію й не додам інші POVи, бо перша частина зверстана й її не можна переписувати. Передивлюся пів ютуба, але знайду рішення. Але як же це буде важко. #Кузьміна_пише