Дочитала «Світанок перед Жнивами», враження — та й таке. Я дуже її хотіла, побігла прямо з поїзда в книгарню. Можливо, мала завеликі очікування. Оригінальну трилогію я не читала, тільки «Балладу», і вона мені зайшла. Видалася глибокою й щемкою, та й любовна лінія втрапила в усі мої вподобання. Події розвивалися плавно, усім драмам вистачило «екранного часу». Тут мені як раз і забракло глибини й плавності.Перша половина історії, як на мене, класна. Поволі окреслюються характери, ставки, зв'язки, починаєш співпереживати. А потім — вжух — і вже всі вмерли.З того моменту, як почалися Ігри, мені перестало бути цікаво. Я довго рефлексувала, чому. Думаю, бо ключові події залишилися за кадром. Бійня, смерті персонажів, важливі зміни. Я розумію, що для сюжету протагоніст мав бути одинаком, і що з обмеженим оповідачем усе поза межами його фокусу не покажеш. І це проблема, з якою я зараз борюся у власному рукописі. Але було дуже сумно дізнаватися долю цікавих персонажів просто через вечірні звіти про полеглих або з 1-2 речення вцілілих.Головне зростання Мейсілі пройшло за кадром, Геймітч зустрівся з нею вже після всіх її змін. І це наче якась інша персонажка. Ампер загинув практично за кадром і взаємодії в них з Геймітчем було обмаль. Я би хотіла, наприклад, побачити, як Геймітч рятує малого з Бійні, кинувши решту своїх підопічних, це було б цікавіше. А після Ігор події взагалі понеслися. Решта смертей відбулася дуже швидко й якось, за моїми відчуттями, для галочки. Дуже не вистачило простору для дій Мегз і Вайрес, особливо для Вайрес, бо вона дуже цікава. Підсумовуючи — це цікава й сумна історія, але за відчуттями дуже розбалансована. Хотілося б знайти час і прочитати оригінальну трилогії, тоді, можливо, в мене зміниться думка. #Кузьміна_читає