Нещодавно мала з подругою дуже цікаву розмову про письмо.Я останній час дуже сфокусована на «твердих» знаннях і навичках, мені весь час здається, що я чогось критичного важливого ще не знаю про сюжет, персонажів, світобудову, редагування. І що треба за будь-яку ціну закривати ці прогалини.Подруга ж багато казала про щось невловиме, емоційне, про відчуття від тексту, яке все одно поза межами «твердих» навичок.І ми дійшли до мого колосального страху вивчити зрештою все-все-все, але це саме емоційне втратити назавжди. На цьому можна й завершувати писати.Уже багато місяців, працюючи над рукописом другої частини трилогії, я не відчувала цього невловимого, емоційного. Не відчувала радості ані в процесі письма, ані після. Бачила тільки помилки, які доведеться правити на редагуванні.І ось я чотири дні у відпустці. Вчора й сьогодні я пишу. Знову повернулася в той стан марення, коли майже весь день день подумки в тексті, перед очима сцени, персонажі говорять до мене. Я знову це відчула. Радість. Те саме невловиме. Згадала, заради чого взагалі починала цю історію. Згадала, як сильно люблю своїх персонажів (і як сильно вони мають страждати).Виявилося, що треба просто виспатися й бодай кілька днів не займатися роботою.