Люблю відкривати нові імена! Не лише для себе, а й для вас.Сьогодні на черзі Сергій Пустовійт, киянин, який писав Крим. Ніколи раніше про нього не чула, а спробувавши знайти щось в інтернеті була розчарована тими дрібками, що є.У Національному художньому музеї експонуються живописні полотна митця. З експлікації дізнаюся, що саме їх він створив для виставки київського музею (можливо саме НХМУ?) у рік своєї смерті — 1992. Збираю інформацію далі, виявляється, у травні художнику мало виповнитися вісімдесят років. Причина і часові рамки виставки зрозумілі. А пояснення, чому він так мало відомий, досі відсутні... Пропоную їх не шукати, а поглянути на доробок митця, це значно цінніше.Я мала вкарай обмежений час на огляд виставки, однак провела у залі з кримськими пейзажами хвилин зо двадцять! Вони магнетичні. Пустовійт зафіксував ту частину доби, яка у дійсності триває усього мить, а в НХМУ дуже вдало приглушили освітлення, чим допомогли авторському задуму розкритися вповні.Можливо ви також вже завітали на подію, поділіться своїми враженнями! Також буду дуже вдячна за будь-яку інформацію про митця!Національний художній музей України (карти, через службовий вхід музею, з правого боку будівлі)Графік роботи виставки — пт-нд, з 12 до 18«Перед лицем Криму»Вхід — 100/250 грнВиставка діє до кінця травня#куди_сходити_у_травні
Я шкодую, що не прочитала це раніше!А вам раджу не повторювати моїх помилок і хутчіш братися за ознайомлення (ось настільки мені зайшло!). Зараз розповім чому.Книга написана невідомим мені до цього часу канадським мистецтвознавцем та літературознавцем українського походження Мирославом Шкандрієм. Він викладав славістику в університах Канади та є автором праць про Україну початку ХХ століття, у яких одним з перших подав матеріал, використовуючи постколоніальну методологію. Основна ідея, як і власне левова частка зусиль Шкандрія — оприявнити ідентичності українських митців. Автор зміг дослідити та підсумувати епоху авангарду та його національні особливості. Зробив екскурс у тему зв'язків з Європою, дослідив влив політичних процесів на теренах України, детально зупинився на п'ятьох митцях: художниках Давиду Бурлюку, Казимиру Малевичу та Вадиму Меллеру, скульпторі та кінорежисері Івану Кавалерідзе і його кіноколезі Дзизі Вертовому. Висновки присвячені культурній пам'яті про епоху. Праця надзвичайно змістовна. Однак її варто сприймати саме як підсумковий матеріал, адже багато згаданих тут імен чи аспектів потребують, як на мене, додаткового вивчення, а іноді й роз'яснення. У структурі викладу і подачі матеріалу проглядається великий досвід автора у викладанні, зокрема для аудиторії, яка перебувала поза контекстом. Дуже раджу кожній українці та кожному українцю (так, аж настільки)! Зазирнула на сайт видавництва, а там якраз акція, і доставка безкоштовна.#мистецька_бібліотека
Вперше обрали для книжкового клубу те, що не порадили б нікому 😱 Цієї неділі ми обговорювали працю Вільяма Дерезевіца «Смерть митця. Як творчі люди виживають у часи мільярдерів і технологічних гігантів». У підсумку одностайно дійшли думки — це не варто читати. Книжка позиціонується як глибоке дослідження, основою для якого стало 140 інтерв'ю з митцями різних сфер: музика, письменництво, візуальне мистецтво, кіно і телебачення. Автор розпочинає з того, що йтиметься про гроші, адже це питання зазвичай оминається у контексті мистецтва. Спочатку мені було дуже цікаво. Перші кілька розділів я старанно відмічала ідеї, доки не збагнула, що читаю перефразовані думки, які були висловлені н часу назад. Таке відчуття не полишало мене й надалі. На клубі ми погодилися на тому, що це цілком могла бути стаття, а не 368 сторінок повноцінної книги (доволі дрібним шрифтом!).Озвучується проблема — відсутність належної платні людям зі сфери мистецтва. А уся подальша розповідь — численні аргументи на підтримку цієї тези. Дерезевіц не розглядає, як цю ситуацію вирішити, чи хоча б покращити, майже не наводить приклади успішних кейсів, лише продовжує виводити свою нитку.Загальний настрій книги надзвичайно песимістичний. Невже автор не подумав про те, що його цільова аудиторія — митці, про яких йдеться. Після цієї книги мені захотілося покінчити з усіма творчими пориваннями. Хоча, може він і мав це на меті...#мистецька_бібліотека
Минулого року я відвідала 248 виставок, цього вже 63.З плином часу я все прискіпливіше ставлюся до вибору подій, на які планую завітати. Зокрема тому, що майже завжди веду з собою компанію і відчуваю перед ними певну відповідальність. Тобто мети наростити темпи, чи бажання досягти певної кількості за н часу в мене немає. Моє прагнення — слідкувати за актуальними подіями та розуміти вектор руху артсфери.Вдумливе відвідування виставок я розпочала вліку 2023 року. Саме тоді я активно перекваліфіковувалася з прикладної математикині на мистецтвознавицю і збагнула, що найнеобхідніше — це вивчити сферу зсередини. Близько року, відчуваючи неймовірну спрагу до пізнання, я ходила на виставки чи не щодня. Згодом, усвідомивши що є запит від вас, ми розпочали ходити на мистецькі події разом. Я досі не вірю, що ми так часто збираємося разом! Похід у музей чи галерею — найзвичніше проведення вільного часу для мене. Я не прагну відвідати багато (і все). У деякі установи не зазирала вже близько року, хоча у них активна виставкова діяльність. Моя мета — знаходити щось цінне (суб'єктивно, знаю) і знайомити з цим вас. #моє
Сьогодні у рубриці#знайомство_з_митцем художниця Руслана Ключко.Передусім цікаво дізнатися з чим ти працюєш?В основному з офортом, фотографією, артбуками. Але також відкрита до інших медіа, наприклад до лендарту, інсталяцій. Останнім часом цікаво думати про простір та якісь незвичні експозиційні рішення. Що тобі хочеться транслювати?Я б сказала, що центральною темою є природа, це те, до чого я повертаюсь знову і знову. Також працюю з темами пам'яті, особистого чуттєвого та емоційного досвіду. Можна сказати, що тебе надихають особисті спогади та рідні місця?На початку вторгнення у мене була дуже важка творча криза. Вихід із неї я знайшла у роботі з особистим досвідом. Це досить зручна точка входу для діалогу із глядачем, і для моєї практики характерна робота з маленькими історіями. Також дуже важливим для мене є локальний контекст Дружби, міста, де я народилась і виросла (Сумська область — прим. ред.). Іноді думаю про те, що саме воно лягло в основу моєї ідентичності. Це ніби корінь, з якого виростають всі інші теми, з якими я працюю. А про натхнення насправді важко щось сказати, я, скоріше, створюю з неможливості цього не робити.Я прогортала твій інстаграм до початку і помітила, як поступово вимальовувався твій стиль. Чи відчуваєш ти, що вже повністю сформувала свій мистецький почерк, чи все ще перебуваєш у пошуках нових форм вираження?Думаю, життя художника — це постійний пошук. Для мене зміни у практиці є показником розвитку митця, і було б дуже сумно перетворитись на конвеєр по створенню однакових картінок. Але, з іншого боку, важливо бути цільним, і мої проєкти часто мають внутрішні зв’язки між собою, вони ніби перетікають із одного в інше. Чи маєш ти медіа, з яким тобі найкомфортніше працювати, або ж вибір завжди продиктований ідеєю проєкту?Найкомфортніше працювати мені з графікою або фотографією, бо я цьому багато вчилась. Але вибір медіа і справді майже завжди продиктований ідеєю. У мене є два методи роботи. Емоційний, у якому я можу почати роботу, не знаючи чим це все закінчиться. Це ніби мандрівка, де я даю медіуму себе вести, і буває, що вже після створення робіт осмислюю, що взагалі відбулось. Інший підхід — дослідницький, коли в мене виникає певна ідея, і я шукаю для неї мистецьку форму. Помічаю, що чим далі, тим більше працюю саме через ідею.Цікаво. Можливо є задуми, над реалізацією яких ти б хотіла попрацювати, чи маєш у найближчих планах?Давно думаю про поезію Сковороди, але відчуваю, що поки не доросла до занурення у такі глибини. А планів у найближчий час дуже багато: пройшла на резиденцію від платформи Острів, наступні пару місяців працюватиму із темою шістдесятництва та з дисидентським рухом на Сумщині. Також незабаром плануємо групову виставку з Вітою Котик у Малій галереї МА (Мистецького арсеналу — прим. ред.). Також зараз навчаюсь на лабораторії проєкцій, і в середині квітня матимемо презентацію напрацювань. Загалом весело, люблю такий ритм)Виставку в Малій галереї я неодмінно проанонсую додатково. А нині заохочую вас поставити запитання мисткині в коментарях та зазирнути у її інстаграм. За бажанням, можна також придбати офорти: пишіть Руслані в особисті — @rgklyuchko.
Хочу порадити цю книгу кожному інтерв'юеру та інтерв'юерці«Лицар, дама, авангард» — це розмова журналістки Валентини Клименко та французького мистецтвознавця Жана-Клода Маркаде. Дружина Жана-Клода — Валентина Васютинська, родом з Одеси, стала авторкою першої монографії про українське мистецтво на Заході. Її книга «Мистецтво України» вийшла друком 1990 року французькою мовою. Саме завдяки своїй партнерці Маркаде зацікавився мистецтвом та сам став науковцем. Я дізналася цю історію від працівниці Національного художнього музею під час виставки, на якій були представлені подаровані Жаном-Клодом роботи. Згодом я фрагментами зустрічала згадки про подружжя, однак не поглиблювалася у вивчення їх історії. Таким чином, книга Валентини Клименко стала мені за справжню подорож їхнім життям. Вивчення біографій — одна з моїх улюблених діяльностей, тож я не певна, наскільки об'єктивно можу оцінити цю працю. Мені було надзвичайно цікаво дізнатися про життя Маркаде від першої особи: заглибитися, побудувати взаємозв'язки і скласти враження про те, яка він людина. Єдине, що трохи тригерило, це політичні погляди Жана-Клода — його оцінка війни в Україні збоку (розмова записана у 2014 році). Важливо зазначити, що оповідь торкається й більш загальних, а не лише особистих питань. Є чимало роздумів про ідентичність та її усвідомлення, зокрема серед таких митців як Екстер та Малевич. Жан-Клод — це людина, яка вивчала авангард завдяки безпосердній взаємодії з людьми, які дотичні до цих процесів: спілкувався з вдовою Богомазова — Вандою Монастирською, колекціонерами. Це надвзичайно цінно.Уперше прочитала, чи то навіть доцільніше сказати проковтнула, книгу, яка повністю побудована на інтерв'ю. Як людина, яка тепер оцінює будь-який текст з точки зору його автора, була вражена майстерністю інтерв'юерки. Клименко надзвичайно влучно підхоплювавла і продовжувала думки, направляла свого співрозмовника та прояснювала певні моменти. Одним словом — захват.#мистецька_бібліотека
Хочу зменшити дистанцію.Я прагну, аби цей блог асоціювався у вас з певною особистістю. Для цього вона має хоч іноді оприявнюватися. Уже кілька місяців я думаю, як потроху писати про себе. Та певно, банально, варто просто почати. Під кінець першого кварталу 2025 року я знову повірила у мрії стати культурною журналісткою. Спочатку року замовлень майже не було, аж раптом розпочався курс літосвіти (читайте далі, це не рекламна інтеграція). Передусім я йшла туди не за знаннями, а цінними контактами: лекторки — це зокрема редакторки медіа, де б я радо працювала. Мету я виконала, мої тексти вже є в Українській Правді. І, маю надію, що це довгострокова співпраця (:Доки я сиділа без роботи, та не без діла, вже почала думати, що певно журналістика — то не моє. Щойно повернулася, одразу ж збагнула: мені цього бракувало. Відчуваю себе настільки наповненою у момент, коли входжу у стан концентрації і пишу! Станом на зараз — це робота моєї мрії. Також вже давно хочу поспілкуватися з вами про те, що б ви хотіли бачити на цьому каналі. Мені справді цікаво створювати щось нове: підвищити свій рівень обізнаності й робити щось корисне для вас. Чекатиму на ваш фідбек у коментарях (:#моє
«Тисячоликий герой» Джозефа Кемпбелла. Книга, яка вперше вийшла друком понад 75 років тому, досі актуальна?Пишучи свою працю у 1949 році, автор передусім ставив за мету розкрити істини, що приховані в міфологічних і релігійних текстах. І допомогти таким чином збагнути читачам, що відмінності між історіями різних народів не такі вже значні. Існує чимало схожих сюжетів, в основі яких лежить один задум, різниця лише у формі подання.Однак, переслідуючи вищезазначену мету, Кемпбелл часто звертається до психоаналізу Фройда. Автор дає визначення сновидінню як персоналізованому міфу, а міфу як деперсоналізованому сновидінню. Він переконаний, що саме так можна трактувати міфи якнайкраще. Уже з перших сторінок нас знайомлять зі снами пацієнтів, які протиставляються шаблонам з міфів. На мою думку, саме цей аспект книги є найбільш застарілим.Якщо ж не зважати на це, Кемпбелл справді розповідає багато цікавого, об'єднуючи всю фабулу поняттям «мономіфу». Узагальнюючи шляхи героїв з різних країн під одним патерном, ми приходимо до думки, що усі сюжети — насправді варіації.Наостанок хотіла б застерегти тих, хто вже рішуче налаштований братися за працю: написана вона доволі важко, стиль подання інформації розчаровував мене навіть більше, ніж звернення до Фройда. А тепер, знаючи про все, раджу почитати, але крізь призму критичного сприйняття, як загалом і завжди.#мистецька_бібліотека
Щотижнева рубрика #знайомство_з_митцемНаш гість — Олександр Притула. Митець працює зі скульптурою, послуговуючись 3D друком, полімерними матеріалами, керамікою та бронзою. Окрім того, Олександр — графік, який переважно створює свої роботи вручну та пробує себе у цікавих тиражних техніках: шовкодрук, ризографія.На яких темах зосереджена твоя творчість та чи існує центральна?За останні роки в моїх роботах самостійно викристалізувались мотиви зв'язків, природи, ентропії. Певно, однією з провідних є тема взаємодії.Часто робота митця сприймається як доволі легкий і захопливий процес, хоча насправді за лаштунками дуже багато чорнової роботи. До того ж митець не лише створює, а й часто просуває свої роботи. Розкажи, чи є такі речі, які б ти делегував за першої ліпшої нагоди? І на чому б сконцентрувався натомість?Гарне запитання. Відповідь на нього потягне на окрему статтю. Насправді робота митця дійсно дуже багатогранна навіть в рамках художньої практики. А коли до цього додається менеджмент необхідної документації, промоутинг, то постає запитання: «Чи готова людина взагалі бути професійним художником?».Гадаю, делегування будь-якої артменеджерської роботи може позитивно вплинути на творчий розвиток. Але, з іншого боку, автор мусить бути готовим інвестувати в це. Я помітила, що ти доволі багато працюєш з цифровим мистецтвом. Такий шлях був обраний через те, що потрібно йти у ногу з часом? Або ж ти вбачаєш у такому підході інші переваги?Інтегрування цифрових медіа в моїй практиці відбулось природно, без свідомого рішення. От ти приходиш в академію (НАОМА, — прим.) і там малюєш олівцем або пастеллю на папері. Це не тому, що ти вбачаєш якусь глибоку суть цього матеріалу, а тому, що це просто релевантно. Так і у мене з комп’ютерною графікою — я просто працював із тим, що було доступно і допомагало мені виражати свої ідеї. Звісно, згодом настає пора переосмислення цих знань. Та я до сьогодні вивчаю новий софт для розширення кваліфікації. Мабуть, у мене просто якась схильність до цього.У твоїх роботах часто можна простежити симбіоз скульптури та графіки. Розкажи, чому ти вирішив поєднати ці два види образотворчого мистецтва?Тривалий час я розділяв малювання коротких несерйозних коміксів та академічну скульптуру. Шукаючи себе, я вочевидь стикався з питаннями: «Який я?», «Що мені дійсно подобається?», «Чим я можу пожертвувати?». Звісно, непогано, коли ти «і швець, і жнець, і в дуду грець», як то кажуть. Але насправді це може закінчитись невизначеністю. Тож я дійшов висновку: або полишу графіку й комікси задля розвитку себе як скульптора, або ризикну й поєднаю ці два медіа воєдино в рамках творчої практики. Якщо вам цікаво довідатися про Олександра більше, ставте своє запитання у коментарях. Слідкувати за творчістю митця можна ось тут.
«Поглянь, що ти пропустив. Нові способи бачити світ крізь мистецтво»Галерист та артоглядач Вілл Ґомперц створив це видання, зібравши популярних та маловідомих митців і мисткинь, якими він захоплюється. Та, ілюструючи їхні практики, розповів про способи бачення творчих людей. Що потрапляє у поле їхньої уваги, однак лишається поза нашим? Та як їм вдається зберігати діаметрально протилежне уявлення про усталені речі? Чому Девід Гокні бачить похмуру природу в яскравих, максимально гіперболізованих, кольорах; як Аґнес Мартін робить видимими почуття, а Дженніфер Пекер те, чого не існує; що можна помітити, вдивляючись у повсякденне життя подібно до Жана-Батиста Симеона Шардена. Саме над цими, та ще безліччю іншими запитаннями, роздумує автор сторінка за сторінкою.А насправді, Гомперц просто викладає історію мистецтв у свій, ахронологічний, спосіб. Крізь призму власного сприйняття він не лише окреслює вже зазначену особливість кожного з митців, а й загальними фарбами намічає їхню біографію та основну тему творчості.Деякі герої оповіді та їх роботи вплинули на самого Вілла. У мене так не трапилося. Можливо тому, що репродукції на таке не здатні: потрібен особистий контакт з творами, аби щось відчути, опису і якісного друку недостатньо.#мистецька_бібілотека
