🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Ти справді дуже сильно змінилася, — додає він, не зводячи з мене очей, а я ледь помітно усміхаюся, відчуваючи, як від цього руху натягується шкіра на обличчі.​— Всі ми змінилися, Давиде, світ не стоїть на місці. Ми просто подорослішали і навчилися бачити речі такими, якими вони є насправді.​Важко ковтаю повітря, відчуваючи, як легені ще трохи печуть при кожному повному вдиху, ніби настирливо нагадують: ти все ще жива, але ця можливість дихати дісталася тобі занадто дорогою ціною.​— Ти також уже не той рудий пацан, який колись постійно бігав у нас по будинку і неймовірно бісив мене самою своєю присутністю в моєму просторі.​Він коротко хмикає, і в кутиках його очей з’являються знайомі зморшки.​— І чого це я тебе так сильно бісив? Я ж тобі тоді абсолютно нічого поганого не робив, навіть намагався бути ввічливим.​Мимоволі закочую очі, але цей дрібний рух миттєво віддає тупим, пульсуючим болем у скронях, змушуючи мене на мить затамувати подих.​— Тобі зовсім не обов’язково було щось робити спеціально. Просто ти тоді настільки сильно мені подобався, що це усвідомлення аж дратувало, виводило мене з рівноваги.​У кімнаті западає раптова пауза. Я фізично відчуваю, як ці слова виходять із мене занадто легко, наче в греблі, яку я будувала роками, нарешті прорвало шлюзи.​— Бо я понад усе не хотіла визнавати того факту, що ти мене приваблюєш, що ти маєш на мене хоч якийсь вплив.​Князєв повільно повертає голову до мене, і його погляд стає значно уважнішим, глибшим і набагато темнішим, ніж зазвичай.​— Це що, зараз було твоє офіційне зізнання в коханні, Караєва?​— Це всього лише констатація факту з минулого життя. Не більше, але й не менше.​Мої губи знову болісно пересихають, стаючи шорсткими. Я проводжу по них язиком, відчуваючи стійку гіркоту ліків і той самий слабкий металевий присмак крові, яка, здається, назавжди оселилася десь у моєму роті після аварії.​— Я звикла бути чесною із собою, і я чесна з тобою навіть зараз, у цьому стані. Тому я просто не бачу сенсу це приховувати чи заперечувати очевидне.​Кімната навколо нас ніби починає звужуватися, стіни наближаються, роблячи простір між нами інтимним до неможливості.​— Так, ти мені тоді справді подобався. Подобався передусім тому, що ти здавався якимось справжнім, живим у цьому нашому вилощеному світі, де всі навколо були схожі на однакові пластикові ляльки з фальшивими посмішками. А ти? Ти був зовсім не схожий ні на кого з тих, кого я знала чи зустрічала до цього моменту.Чоловік мовчить, просто дивиться на мене, наче намагається прочитати щось між рядками моєї сповіді.​— А зараз? Мережа брехні