🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Міцно стискаю щелепу, відчуваючи, як до щік приливає кров. Ну все. Це фінал. Тепер почнеться справжнє шоу.​— Давиде! — мама буквально починає світитися зсередини від якогось незрозумілого захоплення. — Ти тут! Ти справді тут!​Повільно повертаю голову в її бік, намагаючись зупинити цей потік емоцій.​— Мамо…​— Я так рада тебе бачити! — вона підходить ближче, майже ігноруючи мій стан і зосередивши всю увагу на ньому. — Ти навіть не уявляєш, як це вчасно!​Я обурено кліпаю очима.​— А нічого, мамо, що я тут взагалі-то лежу поранена? Тобі не цікаво, як я?​— Доню, я чудово бачу, що ти жива і навіть здатна розмовляти, — легковажно відмахується вона і знову переводить погляд на нього. — Це найголовніше на даний момент.​Перекладаю погляд на Князєва. Він уже встиг піднятися. Він стоїть рівно, спокійний і незворушний, як скеля серед океану. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.​— Добрий день, — ввічливо каже він, наче ми зараз не на кухні після годування з ложечки, а на офіційному прийомі.​— Яка ж це велика радість, що ти все-таки прийшов! — мама майже хапає його за руки, її голос тремтить. — Ти просто не уявляєш, як я сильно переживала за все це!​— Уявляю, — коротко і ємно відповідає він.​Дивлюся на цю сцену сімейної ідилії і раптом відчуваю, як всередині піднімається щось дуже схоже на… ревнощі? Бляха, ні. Тільки не це безглузде почуття. Тільки не зараз.​— Мамо, — мій голос звучить сухо і колюче, — давай без зайвого пафосу. Він не герой, який героїчно мене врятував з полум'я.​— Я знаю, — вона киває, навіть не дивлячись у мій бік. — Але головне те, що він тут, поруч із тобою.​— І що з того? Це щось змінює?​— А це означає, Давиде, що тобі насправді не байдуже, що з нею відбувається, — вона дивиться на нього з такою надією, що мені стає ніяково.​Я починаю демонстративно кашляти, щоб привернути увагу.​— Перепрошую, а мою думку тут взагалі хтось збирався питати? Я тут як меблі присутня?Уже завтра в новому розділі « Мережа брехні»😉