Сергій Кравченко / спілкування

Років десять тому у багатьох владних організацій та їхніх представників з’явилася комунікація з людьми в соцмережах. Сторінки і групи зарясніли новинами про досягнення. З’явився швидкий зворотний зв’язок: показали, що зробили — отримали або схвалення, або критику, зробили висновки й рухаємося далі.Але з роками ця комунікація почала спотворюватися. Вона поступово скотилася до банального інформаційного шуму. Інформації стало більше, а сенсу все менше.Три-пʼять-десять дописів на день створюють образ бурхливої діяльності. Але якщо придивитися до змісту — чи дійсно ця діяльність така бурхлива? Іноді складається враження, що певні дії роблять не тому, що вони справді потрібні, а тому, що про них потім можна написати у соцмережах.До того ж, здається, вже остаточно закінчилася ера новин у стилі: «взяв участь у нараді», «відвідав форум», «підписали меморандум про співпрацю». Для людей це давно перестало бути показником роботи.Зараз важливо бачити не процеси, а результати. Як конкретно та чи інша дія впливає на моє життя, моє майбутнє, моє місто чи громаду.Якщо аналізувати офіційну інформацію, у нас завжди все добре, все за планом. А якщо не за планом — значить, план був не той. Як у старій пісні: «все хорошо, прекрасная маркиза», тільки от кобила здохла, маєток згорів і чоловік застрелився.Люди зараз хочуть чесності. Не окозамилювання, не прикрашання, не замовчування, а нормальної розмови.Чомусь багато хто боїться чесної комунікації. Але, як кажуть, шила в мішку не сховаєш. І коли те, що тобі показують, розходиться з тим, що ти бачиш у реальності — з’являється недовіра. А потім ми дивуємося, чому владі не довіряють? Варто перестати працювати на контент. У кожного чиновника є великий обсяг рутинної роботи, яка нікому не цікава, але без якої система не працює. Листи, запити, створення і погодження документів, звіти, наради — живі й онлайн. Усе це забирає 80–85% робочого часу. І в багатьох саме в цьому полягає суть роботи. Тому не потрібно вигадувати бурхливу діяльність, щоб було що показати. Потрібно просто добре робити свою роботу. Бо можна сто разів написати, що щось робиться. Але люди завжди бачать одне — результат.

Окрім професійних навичок, в умовах сьогодення будь-які посади у владі мають обіймати ті, хто відповідає двом критеріям: 1. Або той, хто сам захищав Батьківщину, або той, хто має серед близьких родичів захисника (діючого військовослужбовця, ветерана чи полеглого). Тоді питання допомоги ЗСУ, соціального захисту ветеранів, шанування й поваги будуть на першому плані. У воєнній та повоєнній країні це питання безпеки й справедливості. 2. Ті, чиї родини живуть в Україні, чиї діти навчаються тут, чиї батьки лікуються тут.Коли твій дім тут, а не в Маямі, Швейцарії чи Ізраїлі — ти його захищаєш. Коли родина тут — ти думаєш не про те, як накрасти й поїхати «жити своє найкраще життя» за кордоном, а про те, як розбудовувати країну чи громаду й покращувати життя людей тут. Нам не потрібні «тимчасові гості», які відірвані від реального життя або обкрадають країну в найтяжчі часи. Нам потрібні ті, хто готовий віддати життя за країну на війні, хто пов’язує своє майбутнє й майбутнє своїх дітей з нашою державою — в усіх сферах її життя.

4-6 годин світла на добу — це справді не нормально і дуже важко. Але побиття сантехніка колишнім тренером, вилучена граната у чоловіка на мітингу проти відключень світла, перекриті дороги — це теж не нормально. Бо поки хтось обурюється та мітингує, в цей самий час чийсь батько, чоловік чи син — енергетик працює без відпочинку, щоб якомога швидше повернути світло в наші домівки. Десь під обстрілами в окопі мерзне захисник, щоб наші домівки взагалі були. А десь у родину вже прийшло горе — бо хтось віддав життя, щоб ми могли просто жити, навіть так, як зараз. Я розумію втому, холод і відчай. Але корінь зла не змінився. Це росія, яка ракетами вибиває нашу енергетику. Ненависть має бути спрямована туди — не на своїх.Знаю, що багато хто скаже про корупцію в енергетиці чи в країні загалом. Погоджуюсь — так, у нас багато проблем. Але в нас немає іншої країни. Саме її намагається зламати росія — не лише ракетами, а й темрявою всередині нас. Їм важливо, щоб ми шукали ворогів одне в одному, ненавиділи... Цього не можна допустити.Ми маємо витримати ці випробування і залишитися людьми.

До війни ми чекали Новий рік із радістю. Збиралися з рідними й друзями за святковим столом, сміялися, будували плани, вірили в краще майбутнє.Сьогодні все інакше. Новий рік вже не відчувається святом, коли в кожного серед рідних чи друзів є втрата, коли немає світла, коли тривога стала буденністю. За цей час ми всі пройшли переоцінку цінностей: те, що колись здавалося важливим, відійшло на дальній план.У ці дні ми мріємо про одне — щоб закінчилась війна. Щоб Україна вистояла, не зламалась і не капітулювала. Щоб настав справедливий мир!Я щиро бажаю кожному з нас, щоб у 2026 — ця мрія здійснилася. Щоб знову зібралися рідні та друзі за одним столом. Так, того безтурботного настрою, який був до війни, вже не повернути — надто багато втрат. Але дуже хочеться вірити, що попереду в нас ще буде життя, в якому є тепло, сміх і просте людське щастя.Нехай у кожному домі буде світло — і не лише в розетках. Нехай буде здоров’я, спокій за близьких, сили триматися і віра в завтрашній кращий день під мирним небом!

Зранку побачив виступ дієтолога в телепередачі, де вона розповідала, що можна передавати захисникам, а що ні. У переліку заборонених продуктів опинилися ті, що, з мого досвіду, хлопцям завжди найбільше смакували: домашні копчення, сало, випічка. Бо це все нагадувало їм дім. Натомість рекомендують передавати лише їжу тривалого зберігання: сухі снеки та пастилу-батончики. Звісно, з наукової точки зору це може бути правильно, але після виснажливих днів і тижнів без дому бійцям так хочеться з’їсти хоч трохи домашнього. Адже це єдине, що вони можуть собі дозволити в тих умовах. І, можливо, цей боєць сьогодні востаннє в житті їв те домашнє сало… Ще в мене виникло питання: а в чому взагалі мета таких репортажів? Хтось із тих, хто їх готує, узагалі цікавився думкою самих військових? Чи вони самі пробували харчуватися лише пастилою та сухофруктами? Хочу сказати волонтерам, які продовжують допомагати, і всім, хто готує та передає домашні смаколики – дякую! Продовжуйте робити цю справу, навіть якщо хтось ставить її користь під сумнів. Це важливо!