«Я на власному гіркому досвіді зрозуміла: коли люди запитують, як ти тримаєшся після втрати, вони насправді не хочуть чути правди. Люди хочуть чути, як ти рухаєшся далі, бо не можуть дивитися на твій біль. А коли я не змогла "рухатися далі", листи поступово зійшли нанівець.»Кловер працює доулою смерті — людиною, яка супроводжує людей наприкінці життя. Іноді це означає просто сидіти поруч і тримати за руку; іноді слухати про чиїсь жалі; іноді — щось зробити для цієї людини. Однак за цією професією Кловер ховає власний біль. Вона не проживає це життя, а живе від чужої смерті до чужої смерті. Не взаємодіє зі світом. Кловер — інтровертка, соціально незграбна, самотня жінка, яка краще розуміє людей, що помирають, ніж живих. Вона колекціонує чужі жалі в записники. Часом втілює щось, про що шкодували як про незроблене померлі (а ми всі знаємо, що частіше шкодують про щось, чого не зробили, а не навпаки, але як це нам допомагає?). Однак це не її власні жалі, свої вона глибоко поховала. 💔 Може здатися, що це сумна важка книжка, але це не так. Вона дуже життєствердна і легко читається. Чи плакала я? Так! Але також я усміхалася до сторінок. Я б радила «Збірку її жалів» Міккі Браммер всім, хто переживає втрату, хто загубив орієнтири в житті і зараз намагається знайти якусь опору. Бо книжка ж насправді не про смерть, а про сміливість жити, не накопичуючи перелік жалів до старості. Мені трохи схоже на «Славетне життя Ей-Джея Фікрі» і на «З Елеанор Оліфант усе гаразд» (з останньому її часто порівнюють і у відгуках через головну героїню). Можливо, на «Те, що видно звідси», але без магічного елементу, а якщо взяти, що це про сміливість жити. Ну і я поки не бачила відгуків українських читачок, тож читайте. #начитала