Є стара мудрість:«Якщо тебе хтось скривдив — сядь на березі річки і почекай. Рано чи пізно ти побачиш, як труп твого кривдника пропливе повз тебе».Колись мені дуже подобалась ця фраза. Особливо в моменти, коли хтось робив боляче 😅А потім я почала розуміти її трохи інакше.Мені здається, вона зовсім не про помсту. І навіть не про те, що життя обов’язково покарає кожного поганця.Вона про те, щоб не витрачати своє життя на війну.Бо коли нас ображають, виникає спокуса довести, пояснити, покарати, відновити справедливість. Іноді ми можемо роками носити в собі ці діалоги та образи. А життя в цей час іде. І, найцікавіше, що дуже часто людина, через яку ми переживаємо, давно живе своє життя і навіть не здогадується, скільки місця займає у наших думках.Останні роки я все більше приходжу до думки, що найкраща помста — це взагалі не помста.Це коли ти настільки захоплена своїм життям, своїми людьми, своїми мріями та справами, що в тебе просто не залишається часу сидіти в темряві чужих вчинків.Іноді найкраще, що можна зробити — це відпустити весла і перестати наздоганяти човен, який вже поплив в інший бік.А ви як думаєте?Погоджуєтесь із цією мудрістю чи ні? ❤️
Почула цікаву думку:кажуть, що якщо нюхаєш квітку, милуєшся нею і хвалиш її пахощі, то цим допомагаєш їй у наступних життях перевтілитися в людину. Не знаю, правда це чи красива легенда, але чомусь ця думка потрапила мені просто в саме серденько ❤️Я й раніше розмовляла зі своїми вазонами вдома, дякувала їм, коли вони випускали нові листочки. Але ніколи не думала хвалити квітку за її аромат або дерево — за його плоди. І тепер ловлю себе на дуже приємних речах 😄Йду вулицею, бачу шовковицю, стою, їм ягоди і… дякую дереву. Кажу, які в нього смачні плоди. Нюхаю троянду і кажу їй, як неймовірно вона пахне. Зі сторони виглядає, як сумашедша жінка 🤣🤣але байдуже…..Бо, може,справа зовсім не в тому, чи стане колись ця квітка людиною. Може, в цей момент людиною стаю саме я. Коли починаєш говорити приємні слова не лише людям, а й усьому живому навколо, всередині ніби стає більше тепла та сонця.Світ наче не змінюється, але ти починаєш дивитися на нього зовсім іншими очима. І мені дуже подобається цей стан. Навіть якщо це всього лише красива легенда… нехай таких легенд у моєму житті буде більше ❤️P.S. говорити до кицьок та собак - то взагалі святе ))) Як у вас з цим? До кого чи чого говорите? 🌸
Є така приказка:«Якщо твоє щастя залежить від інших — готуйся до нещастя».Раніше мені здавалось, що це якась жорстока фраза. Ну як це? Ми ж усі залежимо від інших людей. Від любові, підтримки, дружби, сім’ї.А потім життя почало потроху пояснювати…Коли твоє щастя залежить від того, чи подзвонить хтось. Чи напише. Чи оцінить. Чи зрозуміє. Чи буде поруч. Чи поводитиметься так, як ти собі придумала — ти віддаєш пульт від свого життя в чужі руки.І найцікавіше, що ті люди часто навіть не знають, що відповідають за твій настрій 😅Для мене ця приказка не про те, щоб нікого не любити і ні до кого не прив’язуватись. Вона про інше:Дуже класно, коли поруч є люди, які роблять тебе щасливішою. Але небезпечно, коли без них ти вже не можеш бути щасливою.Останні роки я вчуся шукати опору всередині себе. Виходить по-різному. Іноді добре, іноді не дуже 🤪 Але точно зрозуміла одну річ: люди можуть прикрашати наше життя, але не повинні бути його єдиним джерелом світла.Тому, як тільки я починаю відчувати, що хтось робить щось не так, або відноситься до мене не так, як мені хочеться, або обставини заганяють мене в якусь повинність - я відразу повертаюсь до себе:- якщо я люблю себе - я зможу сказати ні там, де мені не комфортно- якщо я хочу бути щаслива, я не буду погоджуватись на менше- якщо я хочу спокою, то буду слухати інтуїцію і відразу діяти, а не заводити ситуацію в тупік А як ви розумієте цю приказку?Погоджуєтесь з нею чи ні? ❤️
Провела над собою експеримент 😀Тиждень без скарг.Звучить легко. Я теж так думала.Мені завжди здавалось, що я не дуже скаржусь. Ну можу щось обговорити, поділитись переживаннями, виговоритись. Це ж не рахується, правда? 😅А потім почала за собою спостерігати і виявилось, що скарга не завжди виглядає як: «Все погано». Іноді це:знову не виспалась;знову немає сил;знову погода не така;знову люди дивні;знову щось пішло не за планом.І наче дрібниці. Але коли починаєш помічати, скільки разів за день вимовляєш слово «знову», стає якось не по собі 🤔Найдивніше відкриття було не в тому, що я скаржусь. А в тому, що скарга нічого не змінює. Не додає сил. Не вирішує проблему. Не покращує настрій. Вона просто допомагає ще раз прожити те, що мені не подобається. А далі вона ще більше засмоктує в той стан втоми…Тому весь тиждень ловила себе на думці: «Добре. Я це вже озвучила. А далі що?»Світ не став ідеальним 😀 Люди не стали адекватнішими. Новини не стали веселішими. Але я стала менше крутити в голові те, на що не можу вплинути. І від цього стало трохи легше дихати.Тепер думаю про наступний експеримент. Можливо, тиждень без бажання все контролювати… хоча тут вже пахне серйозною пригодою 😂А ви помічали за собою скарги?На що скаржитесь найчастіше?І якби вам запропонували прожити тиждень без скарг — витримали б? ❤️
Тиждень з телефоном в руках на мінімумі ‼️Ну це ж не нормально 2-5 годин за день проводити в телефоні 🤯 …. Саме важке тепер - реалізувати. Але це реально ❤️1) усвідомити шкоду здоровʼю (біль в мʼязах, постійний шум думок в голові, поганий сон, тривожність … у кожного своє) 🐥2) прийняти рішення і втілити його прям відразу (не пізніше - тільки ЗАРАЗ!!!) 💥3) всі ярлики соц мереж на робочому екрані телефона запхати в саму незручну папку, щоб деактивувати звичку швидкого попадання на автоматі. Бо навіть не плануєш, але опа і ти вже годину гортаєш ФБ 🏷️ 4) на робочому столі заставку : «на хрін телефон»… або щось в такому стилі… так, не дуже культурно, але це повертатиме мозок до цієї проблеми, а також всі хто бачитимуть заставку, сміятимуться і знову будуть звертати вашу увагу 🤗5) робочі питання, діалог, переписки - все вирішувати за ноутом, хай попрацює інша група мʼязів 🤩6) більше гуляти та сидіти біля річки щоб впустити в той шум в голові тишу та спокій 🧘 Хто зі мною? На тиждень?Гайда разом 🥰
У мене з’явилась дивна теорія про втому 🤔Мені здається, що іноді ми втомлюємось не тому, що багато робимо. А тому, що занадто довго живемо всупереч собі.Буває день, коли набігалась, напрацювалась, вирішила купу питань, а ввечері відчуваєш приємну втому. А буває, нічого особливого не робила, але сил немає взагалі. Наче хтось відкрив краник і повільно зливає енергію.Останнім часом придивляюсь до таких моментів і помітила, що найбільше мене виснажують:💥справи, які давно втратили сенс;💥люди, поруч з якими треба бути зручною;💥бажання все контролювати;💥життя, відкладене на потім.І знаєте, що цікаво? Іноді одна маленька дія повертає більше сил, ніж цілий день відпочинку:сказати «ні»;скасувати зустріч;вимкнути новини;піти гуляти замість працювати;зробити щось, що давно хотілось, але постійно не на часі.Зараз спостерігаю за собою, як науковець за дивним експериментом 😀 І що далі, то більше думаю, що втому не завжди треба лікувати відпочинком. Іноді її треба лікувати чесністю із собою.А яка ваша теорія про втому?Що забирає ваші сили найчастіше?І що, навпаки, повертає їх навіть у найважчі періоди?
Із простору інтернет цікавий факт: «Сука-окситоцин...» — саме так хочеться почати цей пост, коли тобі «трохи за 45», і ти раптом усвідомлюєш, що гормональний туман розсіявся, а на кухні залишився чисто побутовий силует, який вимагає уваги, турботи й котлет.Як клінічний психолог, жінка і дружина із солідним стажем, я офіційно заявляю: еволюційна біологія зіграла з нами злий жарт, але клімактеричний перехід має один незаперечний, розкішний і глибоко феміністичний плюс. Нам нарешті відключають «режим няньки».Давайте розберемо цю науково-сарказмичну драму по поличках.Еволюційний клей, або Чому ми раніше це терпіли?Раніше за все віддувався окситоцин — гормон прив'язаності, обіймів та сліпого еволюційного альтруїзму. Біологія століттями заточувала жіночий організм під виживання потомства. Окситоцин у зв'язці з естрогенами працював як найпотужніший природний анестетик: він розмивав особисті кордони, змушував нас «згладжувати кути», співпереживати там, де треба було тікати, і вмикати материнський інстинкт не лише до немовлят, а й до дорослих статевозрілих чоловіків.Саме під цим коктейлем жінки десятиліттями обслуговували прояви « токсичного патріархату, мачизму та агресивної маскулінності» .Чоловік прийшов з роботи злий і грюкнув кулаком по столу? «Ну, він же годувальник, у нього стрес, треба обійняти й нагодувати».!!!Науковий факт!!!Естрогени посилюють чутливість рецепторів до окситоцину. Високий естроген — висока готовність «контейнувати» чужі істерики та грати в терапевта на громадських засадах.Бунт 45+: Коли окситоцин іде по-англійськиІ ось настає вік 40–45+. Рівень естрогенів закономірно знижується. І окситоцин — цей хитрий маніпулятор — втрачає свою колишню владу. Гормональна пелена спадає, і жінка вперше за довгі роки дивиться на світ (і на свого партнера) абсолютно тверезим, детоксикованим поглядом.І що ж вона бачить?Замість «грізного альфа-самця, чию агресивну маскулінність треба гасити своєю ніжністю», перед нею постає просто... вередлива доросла людина, яка не може знайти свої шкарпетки без GPS-навігатора.У цей момент у жіночій голові відбувається тектонічний зсув: «Я більше не хочу няньчитися». Функція безумовного прийняття відключається за несплату гормонів. Жінка раптом розуміє, що її особистий ресурс — це не бездонна бочка для зливу чужого мачизму.Чому жінки після 40 обирають самотність?Усе частіше статистика показує, що жінки 40+ свідомо обирають автономію. І це не «самотність» у депресивному розумінні, це — свобода.Завдяки досягненням « фемінізму першої, другої та третьої хвиль», сучасна жінка більше не залежить від чоловіка економічно, юридично та соціально. Нам більше не потрібен шлюб заради виживання. Фемінізм відвоював для нас право на власне здоров'я, кар'єру і, головне, право розпоряджатися своїм часом.Коли зникає гормональна потреба «вити гніздо» й обслуговувати чуже его, жінка починає ставити капіталістичні питання:«Яка рентабельність моїх інвестицій у ці стосунки?»*«Що я отримую натомість за свої емоційні витрати, окрім гори посуду та лекцій про те, як функціонує геополітика?»*Якщо партнер застряг у парадигмі «я мужик, я домінант», але при цьому вимагає психологічного догляду, як немовля, жінка 45+ просто закриває цю вкладку. Їй комфортніше самій. У неї є книги, подруги, кар'єра, тиша, чисті простирадла і можливість спати по діагоналі ліжка.Погляд з окопу: Психолог і ДружинаВи запитаєте мене: *«Слухай, ну ти ж сама заміжня, як ти це пишеш?»*Відповім як клінічний психолог: саме тому, що я знаю, як влаштована ця біохімія, я ціную стосунки, які будуються « не на окситоциновій сліпоті, а на усвідомленій повазі» .Вижити в шлюбі після 45 можна лише в одному випадку: якщо чоловік вчасно помітив, що «нянька звільнилася», і погодився на партнерство рівних. Якщо він здатний до емоційної зрілості, а не до трансляції агресивної маскулінності з минулого століття.Тож, дорогі дівчата, якщо після 40+ вам раптом перехотілося «розуміти, прощати й контейнувати» чоловічі примхи — розслабтеся. З вами все гаразд. Це не ви «зіпсувалися», це у вас еволюційний апгрейд.
До речі, про непрохані поради 😀Почитала ваші коментарі під попереднім дописом, був такий: «не терплю непроханих порад». І тут я раптом зрозуміла дещо про себе… Я ж була саме тією людиною, яка постійно їх давала 😳Не тому, що вважала себе найрозумнішою. А тому, що пройшла через стільки всього, що щиро хотіла допомогти людям не наступати на ті ж граблі. Якщо я знала рішення — озвучувала. Якщо бачила вихід — показувала. Мені здавалось, що це і є підтримка, дружба А потім якось спілкуюсь з однією жінкою, яка вкотре розповідає про свою проблему. І раптом чую:— Чому ти мене весь час повчаєш?І я зависла… 🤔Бо в моїй голові я не повчала. Я допомагала. Мені ці знання коштували дорого… чому ж їх не цінують? Мій мозок взірвався 🤯А потім почала спостерігати і зрозуміла цікаву річ: дуже часто люди не хочуть рішення. Вони хочуть бути почутими. Іноді людина настільки втомлена, що не має сил щось міняти. І тоді їй треба не план дій, а просто виговоритись.А іноді… якщо чесно… людина взагалі не хоче вирішувати проблему. Вона хоче жити поруч із нею і розповідати про неї п’ятдесятий раз.І тут я зрозуміла, що ми дуже різні. Бо коли я бідкаюсь, розказую чи ділюсь чимось болючим — я майже завжди шукаю вихід. Саме тому я люблю поради, особливо від успішних людей. Більше того, по роду своєї діяльності я багато років спілкувалась з дуже потужними людьми. І коли вони давали мені поради, навіть якщо я їх не просила, я слухала з вдячністю.Можливо, саме тому багато рішень, які змінили моє життя, прийшли через інших людей. Через їхній досвід, їхній погляд, їхню мудрість. Я брала це, пробувала і отримувала результат.Але я зрозуміла ще одну важливу річ: не всі люди зараз знаходяться в точці пошуку рішення.Тому тепер у мене нове правило: якщо мене не питають — я не раджу. Якщо людина готова до відповіді, вона запитає. А якщо не готова — жодна, навіть найгеніальніша порада не спрацює.*** я говорю про дійсно дієві поради, а не ту дічь, яку часто несуть люди Цікаво, а як у вас?Любите отримувати поради чи вас це дратує?І чесно 😄 Ви частіше той, хто дає поради, чи той, хто їх не просив?
Люта ніч .. і ще лютіші стають люди ….вночі відкрила тредс, а там сваряться про те, що в метро дихнути ніде, а деякі люди прийшли з палатками і там де може розміститись 4-5 людей, в палатці одна, дві людини… ще пишуть що в деякі ЖК не впускають людей в паркінг з інших будинків, щоб не псували машини … жильці голосували за це …а деякі пишуть, що це їм поцарапали машини….Якщо чесно, я дуже переймаюсь всім цим. Я вірю в єдність, адекватність, цінності і коли таке бачу, у мене починають качатись та ламатись мої внутрішні опори та віра, яка тримає кукуху ….З однієї сторони - варто закрити соцмережі та не читати. А з іншої - треба знати, що тебе може чекати, якщо ти опинишся в складній ситуації. … тож варто знати, але вчасно закрити це все та перевести увагу на дихання.. і заспокоїти себе Побачила легку практику: коли вдихаєте і в голові проговорюєте «вдииих», видихаєте і проговорюєте «вииидииих»… Коли великий подразник, згадати щось корисне важко, а це те, що легке в практиці та повертає до тями.Діліться вашими легкими методами. Виділіть пару хв та напишіть. Це важливо зараз, як ніколи 🙏
Зрозуміла, що в цей раз, якось все інакше. Якщо раніше вистачало тиждень чи місяць, щоб відновитись, то зараз ні. Відчуття, що сили жити та енергія десь сховалась, бо я їх юзала як сумашедша чотири роки і тепер вони бачать в мені ворога. Але не буває нічого неможливого!!Бо ми власники всього цього добра, як коли нам добре, так і коли не дуже 🤗Помітила, що якщо робиш щось нове, те, що не робила раніше - енергія повертається частіше і навіть в купі з радістю. Тому зараз стараюсь експериментувати, але обережно. Розкажу вам всі мої експерименти Перше, що мені захотілось - дрібниця, але тіло захотіло дихати і я зняла манікюр. Здавалось би якась дурість, як це взаємоповʼязано. Не знаю, якщо чесно. Але я відчула, що ця ділянка тіла не дихає вільно. Важко було, бо ж звичка ходити з гарним яскравим манікюром вкорінена давно) але ви знаєте, мені відразу стало легше … вони зараз тоненькі, як бумага, рвуться до крові, але вони дихають, як і я 🤩Дивина та і годі. Що ви з себе знімаєте, коли важко? Поділіться
TGLIST.COM.UA
