Насправді, хто добре памʼятає Чіпполіно, той знає що це комуністичний твір. В широкому сенсі, це саме той тип культури якого потребувала СРСР - створений, втім, він був представником іншої надпотужної в сенсі наративів комуністичної партії - Італійської. Дитинці розповідають казку про цибулину-радикала, яка проводить соціальну революцію проти сеньорів-п(омі)дорів і королів-Лимонів (кляті феодальні пережитки). Італійська компартія найчастіше повʼязується з теорією культурної гегемонії Антоніо Грамші, і це не дивно. Втім, найбільш яскравим і близьким до масової зрозумілості зразком практичного застосування теорії є саме «Чіполіно» соратника Грамші, члена ІКП Джані Родарі. Джанні Родарі залишив по собі ще один цікавий твір. «Граматика фантазії», де він опираючись на широку базу пробує передати свій досвід «вигадування фантазій» з метою формування світогляду дитини. Звучить дуже лагідно, якщо не згадувати що політичне просвітництво, педагогіка та ідеологічна обробка дітей часто позначають ті ж самі феномени і процеси і часто є невіддільними між собою. Звʼязок з «казковим світом вигаданих героїв» - не випадковий і особливо значимий для лівого руху. Позаяк, в усіх своїх версіях він тяжіє до утопічного світогляду, закладеного в людській культурі задовго до формування політичних ідеологій. Утопічне в нашій свідомості як своєрідна форма «потягу до кращого», «будьте реалістами - вимагайте неможливого!» і всіляке таке мріяння - особливе культурне тло, від майстерності користування яким і залежав дискурсивний успіх лівих течій в 20 столітті. І саме це забезпечило їм виживання навіть в умовах фактичного руйнування робітничого класу як класу. Іншим важливим жанровим джерелом в ракурсі тієї ж теми утопії у радянських лівих була наукова фантастика, якій в СРСР приділили величезну увагу. Чомусь дітей 1970-80х пічкали темою про Електроніка (до чєго дошел прогрес - труд фізічєскій ісчєз!), де ставиться питання «олюднення техніки», «гуманного взаємовпливу між людиною і технологіями», Аліси Гості з будущєго (Аліса, мєфєдрон у мєня) - де по суті, йде боротьба за технології майбутнього між добрими утопістами-піонерами і соціальними оптимістами проти космопіратів (агенти вільного ринку, адже Мелафон-мєфєдрон вони збираються ПРОДАТИ). Сюди ж - Кір Буличов і все-все-все про космос. Те, що час від часу виринає з голови Арестовича - «етичний потенціал науки, космосу» - цілком собі з цього світу лівої утопії. І не дарма автор Вінні Пуха Александр Алан Мілн служив у підрозділах британського ІПСО. Сказка ложь, да в ней намек - щелчок - конфетка - щелчок.
Військова звітністьРозпіарена «новітня» система управління та звітності Mission Control це добре, поки старший начальник не надсилає вам саморобний шаблон екселя, який потрібно щоденно заповнювати тими самими даними, але трішки в іншій формі. Це крім двох інших «звітів» в док файлі та в текстовому чаті.Будь-який військовий підтвердить вам, що в штабах надзвичайно люблять звітність. Скільки того, сього, що зробили, що не зробили. Будь ласка, ось форма на 9 00, на 12 00, на 15 00, ось на 18 00, ось на 21 00. Кожна різна для різних людей.Звісно, у цього всього є single source of truth, і старший начальник легко може отримати ту саму інформацію з тієї ж інформаційної системи, в якій уже ведеться вся діяльність підрозділу.На жаль, через асиметрію влади, нагорі є можливість не обтяжувати себе вивченням документації до різних програмних модулів, натомість просто перекласти цю відповідальність на підлеглих.Як ви можете здогадатися, ту звітність ніхто не читає, та не використовує для аналітики. Тому що, як і у випадку з брехливими доповідями, коли б хто дійсно захотів щось проаналізувати, то скористався б системами, які містять всі необхідні факти та виключають будь-які маніпуляції. Все вже зважено, поміряно, вирахувано та готове до споживання — бери і їж!В МО ймовірно знають про цю проблематику, звідси й плани з впровадження «цифрових офіцерів». Сподіваюсь, що ця ініціатива дійсно покращить ситуацію з передачею інформаційних потоків знизу нагору.Ну а поки що будемо перекидатися ексель файликами в вацапі.#арміяpermalink | @full_of_hatred👇Щоденні донати💰на ЗСУ🪖🫡@Donate1024Bot
Чи ви знали про так званий реєстр Онуфрія Однокамінського? Це список козаків, що відвідували його січ, побудовану на острові (О. Однокамінцевський) на Дніпрі, куплену колись у турків за декілька сотень талярів.У список, що нещодавно був опублікований Генеральним судом, було виявлено, що острів відувідували Іван Мазепа, Пилип Орлик, царь Петро, Василь Кочубей, декотрі полковники і сотники та інші. Навіть прикутий до інвалідного візка Феофан Прокопович! Навіть говорять, що у реєстрі неодноразово згадується Данило Апостол, якому приписують дружбу з Однокамінським. Щоб відволікти козаків від шкандалю, Апостол зібрав рать для чергової війни з татарами, грозить викупити острів Зміїний для захисту від Польщі. Крім того, він увів компанійців у сотенні містечка і там вбиває мазепинців. Відомо, що Однокамінський разом із дружиною Максвеллихою впливав на політику Війська Запорізького та улаштовував страшну содомію, за що був повішений у Петропавлівській фортеці.Чому нам про це не розказували в школі?
"І кого тільки в цих штабах можна було побачити? Тут бачили наливайківців, дорошенківців, полуботківців, богданівців, республіканців, бо- гунців, кармелюків, георгіївців, Курінь Смерти Міляшкевича, 1-у Київську ім. Богдана Хмельницького юнацьку школу, Кінний Вільної України полк, 1-у Сердюцьку ім. М. Грушевського гарматну бригаду, яка з жовтня все формувалася, 2-й Запорізький полк, Січових Стрільців, Телеграфний Курінь, Понтонний Курінь, Вільне Козацтво, Курінь моряків, Курінь залізничників, заходили і від Коша Слобідської України, забігали і гайдамаки чорні і червоні. Вже і з перелічених видно, що в Київі було чимало війська. Та чи воно було чогось варто? Найбільша небезпека грозила Київу зі сторони Бахмачського залізничного вузла як головної залізничої артерії з Півночі на Київ, і тому командування старалося забезпечити цей відтинок певними і у відповідній кількості нашими військами. Як там проводилися операції, як провадилися бої, — я не знаю, бо там не був, але, що я напевно знаю по Київу, що звідси посилався «Георгіївський полк», хоч чомусь георгіївці себе називали «Георгіївський батальйон», 600—700 багнетів, але, пробувши в бойовій обстановці лише повних яких два дні, а на третій вже день весь «батальйон» знявся з позицій, не попередивши решти наших же військ, повернувся до Київа... <...> Або такий відділ з такою знаменною назвою, як «Курінь смерти» виїхав з Київа до Бахмача по обіді, а на другий день, перед вечором був уже знову в Київі... Командиром його був такий оригінал поручник, років 40, Міляшкевич. Він мав гарні, довгі козацькі вуса, голену голову з оселедцем, носив жупана, криву шаблю... Цей курінь тільки подивився на пляц майбутніх боїв і, не займаючи позицій, не попрощавшись із тими старшинами, що там були, — повернувся до Київа...Взагалі, мушу зазначити небойовість, театральність і авантюрність усіх тих «отаманів», що своїми оселедцями, кривими шаблями, страшними назвами частин хотіли демонструвати свою відданість матері-Україні, свою хоробрість, одвагу і жертвеність. <...> Власне, цілі частини дезертували з фронту і в Київі їм волос з голови за такий злочин не впав. Чому ж не оголошувати нейтралітету, коли за це жодної кари, жодної відповідальности?<...>З повідомлень із Бахмача ми в Київі знали про наступ большевицьких військ на чолі з полковником Муравйовим і спочатку відбувалися бої з авангардними відділами протягом декількох днів. Це свідчило, що головні його сили ще не були приготовані до наступу. До мого виїзду з Київа бої вже були пожвавлені. Я цілком припадково мав розмову з тими молодиками, українськими фанатиками, що входили до складу Студентської сотні. Я лагідно та делікатно наводив цих занадто молодих юнаків на думку, що бути на фронті, битися з ворогом, — не забава, дуже тяжка і небезпечна справа. Одверто я не міг їм сказати, що вони ще діти і даремно ризикують життям, бо ж треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави. Коли б то ми мали таку молодь по всій Україні, а принаймні в самому Київі, але не сотку, а тисячі, коли б... Уся та сотня нараховувала у своєму складі 110 —120 людей. Ці — ще юнаки — створили легенду Крут. Що юнаки так хотіли йти на фронт, рвалися до бою, — нічого в тому не було дивного, але як наше командування могло допустити це? Все тоді в Київі йшло стихійно, без жодної керми, чи то військової, чи політичної. Ось захотілося, власне, дітям погратися в солдатиків, і ніхто з начальства не вмішався в цю справу і відповідно не поставився. Вмішатися і не пустити дітваків, то тоді треба йти по касарнях і одважно гнати нейтральних на фронт, а цього нашому начальству і не хотілося робити, і було боязно за своє життя."//Микола Чеботарів, "Визвольні змагання очима контррозвідника"//#історія #Визвольні_змагання
В умовах того, що ми обговорювали на стрімі і того, що повз нас пройшла дискусія двох гігантів економічної думки (Останнього Капіталіста та Галасюка), треба випустити короткий гайд з промислової політики.1. Промислова політика — це не унікальне явище. Всі країни, що відстають, замислюються про промислову політику в контексті «збільшення доданої вартості». Почитавши дискусії країн, що експортують сировину, ви побачите абсолютно такі ж аргументи про збільшення переробних потужностей і оновлення місця у світовому розподілі праці. Майже повну копію української дискусії щодо олії можна побачити в Казахстані.2. Через неунікальність цього явища більшість прикладів використання промислової політики закінчуються пшиком (країни не отримують економічного зростання у довгостроковому періоді) або провалом (короткострокове економічне зростання закінчується після неочікуваного зовнішнього шоку, який підриває здатність уряду підтримувати промисловість, і країна відправляється у багаторічну стагнацію). Іноді, без суттєвих прямих економічних ефектів, країнам вдається отримати конкурентоспроможну галузь — як, наприклад, Бразилії з компанією Embraer. Це — виключення.3. Промислова політика майже ніколи не працює, але всі серйозні «економічні дива» ХХ століття завдячують промисловій політиці. Японія, Тайвань, КНР, Південна Корея і справді завдячують промисловій політиці. Елементи промислової політики застосовувалися у післявоєнній Європі, проте вони суттєво відрізнялися від досвіду «прискореного зростання». Окремі епізоди успішної промислової політики можна прослідковувати аж у Європі з кінця XVII століття.4. Успішні азійські кейси — основа для аргументації прихильників промислової політики в Україні, проте конкретно цей досвід неможливо відтворити в реаліях України 2026 року. Він спирався на зовсім інші адміністративні спроможності, відбувався в інших умовах світової економіки (інший спосіб формування валютних курсів, значно менша залежність від міжнародного руху капіталу), в умовах, де світова економічна інтеграція тільки починалася.5. Україна сама по собі постійно використовувала інструменти промислової політики і до сьогоднішніх геніальних керманичів. Наприклад, одним із результатів промислової політики в Україні стали фінансово-промислові групи та олігархи, при формуванні яких використовувалися аналогії з політики Південної Кореї. Наслідки цих рішень катастрофічні і розгрібаються нами і до сьогодні.[1/2]
Ап 2, 29), спонукаючи нас у нинішніх історичних обставинах явити світові оновлене свідчення миру, примирення та єдності.Переконані у важливості діалогу, ми заявляємо про нашу постійну підтримку роботи Міжнародної змішаної комісії з богословського діалогу між Католицькою Церквою та Православною Церквою, яка на даному етапі розглядає питання, що історично вважалися джерелом розколу. Окрім незамінної ролі, яку в процесі зближення між нашими Церквами відіграє богословський діалог, ми також рекомендуємо інші необхідні елементи цього процесу, серед яких братні контакти, молитва та спільна діяльність у всіх тих сферах, де співпраця вже є можливою. Ми наполегливо закликаємо всіх вірних наших Церков, а особливо духовенство і богословів, з радістю прийняти досягнуті досі плоди і докладати зусиль для їх постійного зростання.Мета християнської єдності включає завдання зробити фундаментальний і життєдайний внесок у справу миру між усіма народами. Разом ми ревно підносимо свої голоси, призиваючи Божий дар миру для нашого світу. На жаль, у багатьох регіонах нашого світу конфлікти і насильство і далі руйнують життя багатьох людей. Ми закликаємо тих, на кому лежить громадянська та політична відповідальність, зробити все можливе, щоб негайно покласти край трагедії війни, і просимо всіх людей доброї волі підтримати наше благання.Зокрема, ми відкидаємо будь-яке використання релігії та Божого імені для виправдання насильства. Ми віримо, що справжній міжрелігійний діалог, далеко не будучи причиною синкретизму та плутанини, є необхідним для співіснування народів різних традицій та культур. Згадуючи 60-у річницю декларації Nostra Aetate, ми закликаємо всіх людей доброї волі спільно трудитися над розбудовою більш справедливого та солідарного світу, а також піклуватися про створіння, яке нам довірив Бог. Тільки таким чином людський рід зможе подолати байдужість, прагнення до панування, жадібність до наживи та ксенофобію.Хоча ми глибоко стурбовані поточною міжнародною ситуацією, ми не втрачаємо надії. Бог не покине людство. Отець послав свого Єдинородного Сина, щоб нас спасти, а Божий Син, Господь наш Ісус Христос, дарував нам Святого Духа, щоб ми стали учасниками Його божественного життя, оберігаючи і захищаючи сакральність людської особи. Завдяки Святому Духу ми знаємо і відчуваємо, що Бог з нами. Тому в наших молитвах ми ввіряємо Богові кожну людину, особливо тих, хто перебуває в потребі, хто страждає від голоду, самотності чи хвороби. Ми просимо для кожного члена людського роду всілякої благодаті та благословення, щоб «щоб потішити серця їхні, в любові з'єднані, збагатити повним розумінням для досконалого спізнання Божої тайни» (Кол 2, 2), якою є Господь наш Ісус Христос.Фанар, 29 листопада 2025 р.
"15 ноября 1916 [...] Одна из «господствующих» точек зрения, а именно та, что война может затянуться и кончиться только к осени 18-го года, вызвала со стороны Ивана Владимировича решительный отпор. Он крепкими бытовыми мазками сочно рисовал все углубляющуюся разруху страны и армии. Из всех его слов, а больше по всему его настроению, я сразу понял, что фронт, за год моего отсутствия материально безусловно улучшенный, в своей духовной силе и спайке сильно пошатнулся.А Иван Владимирович все говорил, говорил как всегда и мягко, и зло, с большим юмором и с жестокой правдивостью.«Воевать два года абсурд, потому что мы уже давно перестали воевать. Штабы не воюют: они «приказывают» вниз и «доносят» вверх, втирают очки и стяжают чины. Я воюю, но меньше с немцами, чем с начальством, потому что начальник дивизии пехотный самодур, а командир бригады — махровая шляпа, потому что глупо требовать, чтобы наблюдательный пункт представлял в день по 10 схем в штаб, когда этими схемами ни один черт не интересуется, кроме дивизионных денщиков, которые их крутят на цигарки.Пехоты у нас нет. Пополнение с каждым разом все хуже и хуже. Шестинедельной выпечки прапорщики никуда не годятся. Как офицеры, они безграмотны, как юнцы, у которых молоко на губах не обсохло, они не авторитетны для солдат. Они могут героически гибнуть, но они не могут разумно воевать.Продовольствие, фураж — да ведь нам, в сущности, ни того, ни другого не доставляют, все это надо промышлять, за всем надо охотиться, как за дичью, и, ей-Богу, я, батарейный командир, чувствую себя более помещиком в неурожайный год, чем строевым офицером.Нечего удивляться, что при таких условиях даже у нас, у кадровых офицеров, начинают иной раз опускаться руки и подыматься мысли: не плюнуть ли на все и не податься ли куда-нибудь поглубже в тыл."//Федор Степун, Из писем прапорщика-артиллериста 1914-1917"// #ПСВ
В Україні є категорія легалізованого криміналітету, що поставив за ціль вижати з українців все. Спочатку він гнав українців в кредитну кабалу мікрокредитів, тепер підсажує на гемблу, й врешті поставив за мету зробити з України велику Кафу, де жінками будуть торгувати з панелі на вагу. Для цього в медійне середовище на таран була закинута ця проститутка. В перервах між золотим дощем та генгбенгами вона вчить українців як їм жити й розповідає яка держава погана, не забуваючи побігати навколо військових й фоткатися, ніби це не вона тільки недавно слала їх нахуй в інтернеті. Правда, українцям в цілому похуй на блядюг, бо українці живуть в стані агонії війни на виживання. Увагу вдається привернути тільки окремого кола сердобольних осіб, що відчувають страшну несправедливість від штрафів за голі фотки в інтернеті. Спонсорам пані Юлії не подобається, що українці не звертають увагу. Вони хочуть почати торгувати українцями вже зараз, бо вдруг Україна програє й кавказькі колеги з російським громадянством відберуть ринок по торгівлі сексуальними рабами. Для цього був вигаданий цей інфопривід, де ця тупа пізда виїжджає з України на чергову сесію урінотерапії, але наостанок намагаючись зманіпулювати реактивною свідомістю українців й підсвітити це як демарш проти якоїсь страшної несправедливості. Побажаємо пані Юлії раку жопи в її відпочинку закордоном. Ми тут в Україні якось спробуємо без неї.https://t.me/privatnamemarnya/89581
Загалом є два базові напрямки як легітимують будь-яку державу. Локк і Гоббс найбільш повно із класичних мислителів їх виразили. Коли у тебе сусід Бельгія (згори штучно створена країна, щоб німці і французи були розведені по куткам і знову не побились, кст не помогло) - то там легше пристати на логіку «країна існує для максималізації благ, благополуччя, економіки етсетера». Для багатьох західних людей цей ракурс домінуючий. Це безумовно неправда, оскільки ці самі блага створюються підприємствами (навіть якщо і державної власності - все ще підприємствами). Держава ж «існує на фоні», а її безпекова функція часто виглядає декоративно, ледве не музейно. Там дійсно все крутиться навколо прав і свобод, бо загроз безпекового характеру немає - є лише ризики падіння економіки, якості інфраструктури і тд. Зростання загроз зазвичай виводить державу в іншу логіку. Держава існує для виживання держави. Тобто суспільний договір це договір народу про колективну оборону. І в цій логіці держава є апаратом примусу, з формування цієї оборони (і дотримання закону). Ця логіка не подобається більшості сучасних людей, адже «краще набувати благ ніж брати участь у галімому виживанні з ризиком». Просто авторитарні держави редукують першу логіку, а демократичні досі з нею заграються. Деякі демократичні держави дійсно мають від цього переваги. Немає сенсу наражатися на окремі ризики якщо ти в Португалії і знаєш що Іспанія не ворог. Думати в логіці виживання просто нелогічно. Таке сприйняття сконцентроване на благополуччі. Проблема багатьох українських інтелектуалів, думатєлєй і взагалі різних читачів Арестовича полягає у тому, що вони ВВАЖАЮТЬ що вибір між «логікою благополуччя» і «логікою виживання» існує. Вибору не існує. Коли вас бʼють в морду - ваше життя змінюється миттєво, як і логіка з якою ви ухвалюєте рішення. В моменті удару в морду вона автоматично інша. Арестовичі і Ко подібні локкіанці всерйоз вважають що «логіка була вибрана неправильно». Ні, гайз. Це не предмет вибору, а реакція на обставини. Але людям що не дуже сильно бачать реалій, або і взагалі як слід занурені в специфічне зрадойобське культурне поле з «та хватит уже тойво» є ще примарна опція - вибрати уявне благополуччя замість реального виживання. Цю мисленнєву опцію треба відрізати якомога більше, застосовуючи комунікативні і примусові інструменти держави. Загрозою існування державі нині всерйоз є зовсім не мітинги студентів щодо корупції чи провали когось по якомусь там сектору комунікацій. Найбільш активна частина суспільства, яка щодня споживає тонну інформації (аж навіть забагато) - не джерело проблем. Джерело проблем люди з патерналістської частини, щодо яких мало діє комунікаційна політика. Це люди інакші у своєму інформаційному метаболізмі. Загрозою існування є апатія і відлучення більшості українців від логіки, що легітимізовує та підтримує боротьбу усім що можливо. Не з проросійських міркувань, а з міркувань страху, зневіри і внутрішнього травоїдства. Ці міркування базуються на хибній логіці, яка є абсолютно невідповідна моменту історичної доби в якій нам випало жити.
...я вважаю важливим дивитися на темні часи, які ми переживаємо, обравши правильну точку зору. Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над прірвою. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися. Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність... Ми завжди маємо давати відповідь на запитання: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім спасіння наших душ?" Сьогодні, до цього запитання додається ще одне: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім війни?"Навчання у воєнний час#lewisdaily #LearningInWarTime#МиЗУкраїни🇺🇦
TGLIST.COM.UA
