Стаття генерала Залужного не вражає глибиною розуміння причин воєн. Безвідповідальність політиків у переліку пояснень — типове спрощення. Поряд із прагненням заволодіти ресурсами як центральним мотивом зовнішньої політики США, наприклад.Посилання на американську стратегію можна розширити на прикладі такого цікавого всім зараз Близького Сходу. Найпростіше пояснення нападу США на Ірак у 2003-му — це, звісно, контроль за нафтовими потоками. Та ця історія набагато глибша.Здавалося б, після перемоги над Саддамом у 1991-му США показали своє домінування в регіоні. Монархії Затоки, налякані іракським вторгненням у Кувейт і водночас стривожені іранськими претензіями на провідну роль на Близькому Сході, уклали оборонні домовленості з Вашингтоном і фактично поклалися на нього як на головного зовнішнього гаранта своєї безпеки. Американська присутність різко зросла: бази, контингенти, техніка, політичні зобов’язання. Здавалося, що рівновагу відновлено.Але насправді це була вже не рівновага, а її підміна зовнішньою опорою. Раніше держави Затоки могли маневрувати між двома центрами сили — Іраком та Іраном, не даючи жодному з них остаточно домінувати. У 1991 році така схема перестала працювати. Ірак після Кувейту став для арабських монархій не потенційною противагою Ірану, а джерелом прямої воєнної небезпеки. Іран же, навпаки, не був для них прийнятною альтернативою, бо йшлося не просто про конкурента, а про державу з власним революційним проєктом. Тобто спертися вже не можна було ні на одного, ні на іншого.Саме тому Сполучені Штати й опинилися в ролі сили, яка мала власною присутністю утримувати регіон від перекосу. Але така конструкція від початку була хиткою. Неможливо було безкінечно одночасно стримувати і Багдад, і Тегеран, спираючись лише на зовнішню військову присутність. Один полюс був ослаблений, але залишався ворожим і непоступливим. Інший поступово набирав ваги саме тому, що його головного суперника було знекровлено. Союзники США в Затоці дедалі більше залежали від американського захисту, але водночас дедалі гостріше відчували крихкість усієї цієї системи.Тому війна 2003 року була не просто примхою чи «походом по нафту». Вона стала наслідком кризи цілої регіональної конструкції. Коли стара схема стримування розвалилася, а нова не давала стійкого результату, Вашингтон спробував силою перезібрати сам баланс у регіоні. Логіка була проста: якщо Ірак Саддама неможливо ані повернути в систему, ані остаточно нейтралізувати санкціями та обмеженнями, то його треба замінити на інший Ірак, слабший і керованіший. І хоча в основі цієї волі могло лежати бажання сталого миру, воно не справдилося.Залужний говорить у статті на NV про важливість політичної волі, здобуття миру і пошуку шляхів, як прожити довше до нової війни. Але цей приклад Близького Сходу показує, що між цими питаннями немає лінійної і прямої залежності. Насправді можна побачити, що там, як і в Європі зараз, питання війни і миру не зводяться до персональних рішень окремих людей. Часто-густо в основі лежать чинники регіонального рівня.Які це чинники? Головне: зараз США стикаються зі спадком 90-х і нульових, коли вони стали гарантом безпеки регіону. В умовах кінця американської гегемонії їм треба робити все, щоб не бути таким невід'ємним гарантом в усіх частинах світу, але втручання в Ірані показує, що виходить погано. І тому їх скептицизм до покладання на силу і нові гарантії безпеки буде тільки зростати. Не тому, що на нашу війну хтось дивиться крізь рожеві окуляри або зі сподіванням на фарт, як пише генерал. А тому, що рішення підтримувати Україну, хоч і було раціональним, так і не принесло відповіді на питання, що робити, коли ні стратегія виснаження, ні стратегія розгрому (за Залужним) не спрацьовує. Бо не видно endgame, на який усі були б готові поставити (у цьому генерал має рацію).Яка ж відповідь? Тільки побудова регіональної архітектури безпеки; системи стримування, в якій ні в кого немає змоги або й мотиву нападати. (1/2)