ПІДСУМКИ ПРАВОПИСНОЇ ДИСКУСІЇ
Микола Скрипник

Т-во імени Качковського в Східній Галичині на свойому засіданні заявило свою уперту прихильність до етимологічного правопису, а один якийсь попик, на пропозицію перейти до фонетичного правопису, виступив на серед залі, роздер свою рясу і з надривом голосу крикнув: «Умру, а не отдам ьора» (твердий знак). Досить пригадати, що на терені колишньої Росії фонетичний правопис підпав забороні царським урядом, а спеціяльний указ не дозволив писати українською мовою, инакше, як за так званою «ярижкою», цеб-то за звичайним російським правописом. Було ще спроби завести латинський альфабет для української мови. Видатнішими представниками введення цієї течії були з одного боку - група сполячених українських письменників 30 року 19 сторіччя, з другого боку, провідники полонізації в Західній Галичині 70-х та 90-х років, а останніми часами провідники чехізації на Закарпатській Україні, та румунський уряд, що в Бесарабії та Буковині нині живосилом провадить латинську абетку для українського населення Бесарабії та Буковини. Досить пригадати, хоча б це, тоді зрозуміємо, що правописне питання має не лише свою історію, а цілковито звязане з цілою історією українського письменства, з цілою історією української культури півторасторіччя. Отже ухвалені урядом УСРР заходи для об'єднання і спрощення українського правопису з огляду на зазначене, мало тим більшу увагу і тим більше значіння. Скликана за постановою Раднаркому УСРР від 23-го липня 1925 року конференція підсумовує досягнення цілої історичної смуги розвитку українського народу. Характерні причини, що призвели до постановки самої справи впорядкування українського правопису, та до організації Державної Комісії для упорядкування українського правопису. В 1921 році Народній Комісар Освіти УСРР затвердив «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», що в основну повторили правила правопису, затверджені ще в 18 році, гетьманським міністром освіти проф. Огієнко. Академічні правила правопису значно внормували український правопис і на свій час були досить важливі та все-ж в дальших виданнях цих правил Всеукраїнська Академія Наук, хоч і видавала їх з титульною приміткою, що вони затверджені Наркомосом УСРР, завела до них велику силу новел та змін. Це знову спричинилося до розбіжности правопису, повстає правопис навіть окремих газет, досить різноманітний й сила правописних розходжень. На такі розходження довелося і мені натрапити, як Головному редакторові українського перекладу творів тов. Леніна. Виявилося, що навіть в редакції українського перекладу творів Леніна, що складалося з 3-х осіб (крім мене як головного редактора, до редакції входили два моїх помічники т.т. Євг. Касяненко та А. Річицький) були розходження в поглядах на правопис, що їх не розрішили академічні правила. А проте зрозуміло було, що твори тов. Леніна в усякому разі треба видати за одним правописом, тоб-то єдиним для всього українського письменства. Тоді, як то я зазначив в своїй передмові до українського перекладу книги тов. Леніна «Дві тактики», я поставив це питання перед Політбюро ЦК КП(б)У, і провів через Раднарком УСРР постанову про засновання Державної Комісії для упорядкування українського правопису при НКО УСРР. Та ж постанова Раднаркому передбачала, що «з метою приваблення широких кол наукових літературних сил до участи в виробленні правопису української мови, доручити НКО скликати спеціяльну Конференцію для упорядкування проробленого Державною Комісією проекту правил правопису». Отже, мало не після року роботи Державна Комісія виробила проект українського правопису, що став за предмет широкого обговорення на протязі року серед українських учених й письменників, учителів, серед широких кол українського громадянства по багатьох місцях, як от у Харкові, Вінниці, Київі, Луганському, Краснодару, Львові, Станіславові, і т.д.,

Частина №2
Повернутися