Для того, щоб зрозуміти трагедію Голодомору, недостатньо вивчити число жертв з підручника. Будь-яка статистика знеособлює, притупляє біль, формалізує вину, перетворюючи особисту трагедію на одну зі сторінок історії.Тому Голодомор треба саме відчути. Як власний досвід. Як чотири мільйони геноцидів наших живих людей, які померли страшною болісною смертю внаслідок кількох розчерків пера диктатора.У дитинстві мені іноді розповідали про ті жахіття, через які пройшли і дід, і бабуся, і наші сім’ї. Але як мені – лаботрясу, хто весело і регулярно уплітав докторську з батоном – було зрозуміти чому не можна залишати крихти хліба на столі або як оладки з картопляних лушпайок можуть бути кращими дитячими ласощами.По-справжньому відчути, до холоду на спині, весь біль і жах трагедії, мені вдалося тільки недавно, коли прості земляні роботи у дворі мого будинку привели до виявлення восьмиметрового підземного лаза з півлюдського зросту, з комірчиною в кінці, де на підлозі лежала зітліла гірка картоплі. Як можна було викопати такий лаз? Чому вона залишилася не з'їденою? Кому вона не врятувала життя?І тоді перед очима раптом стало все. І прабабка, яку з немовлям, моїм дідом, узимку по три рази на день викликали на допити за 5 км у сільську управу, і зірвані в пошуках зерна підлоги, і оладки з лушпайок, яких на свято чекала бабуся в порівняно з ними більш ситому Києві.Голодомор недостатньо зрозуміти. Його треба відчути. Відкинувши на задвірки свідомості цифри масштабів трагедії та її демографічні і соціальні наслідки. І впустити в себе, обпаливши нервові волокна мозоку, 4 мільйони болів людей, що вмирають від того, що їм нічого їсти...