Ми всі хочемо гідної старості. Але чи забезпечує її держава? В Україні понад 7 млн людей віком 65+. За час війни частка людей старше 65 років у структурі населення збільшилася з 18 до 22 відсотків. Це максимальний вік виходу на пенсію в Україні. Якщо багато людей до 65 років ще продовжують активну зайнятість, то після все більше починають відчувати проблеми зі здоров’ям, втрачають працездатність і починають потребувати додаткової підтримки. І сьогодні, така підтримка - це виключно турбота і відповідальність рідних та близьких.У Європі за даними Євростату близько половини населення старше 65 років потребують допомоги у веденні господарства чи персональному догляді. В Україні ця частка може бути вищою через війну, нижчий рівень добробуту, меншу очікувану тривалість життя населення і гірше здоров’я.Що це означає на практиці: ● Людина після інсульту повертається додому, а родина сама має шукати медсестру, підгузки, доглядальників, лікарів. ● Самотня пенсіонерка в селі отримує допомогу від соцробітника кілька годин на тиждень — а решту часу лишається сама. ● Догляд лягає на плечі дітей чи онуків (найчастіше - дочок і онучок), які часто змушені кидати роботу. І тим, самим ми втрачаємо кількість працездатних на ринку та штовхаємо родину в бідність. Держава сьогодні фактично обмежується мінімальними виплатами і послугами, які не закривають навіть базових потреб, а система послуг не розвинена.А тепер додайте сюди війну: ● тисячі літніх людей втратили свої домівки та змушені жити у громадах, де часто немає відповідних послуг та інфраструктури;● багато стареньких залишаються у прифронтових селах— бо нікуди йти і ні на кого покластися;● розділені родини - часто молодші члени родини виїхали,рятуючи дітей, при цьому літні люди залишаються без звичної підтримки сім’ї;● волонтери часто є єдиними, хто приносить їм ліки,їжу чи просто можливість поговорити.Для порівняння: ● У деяких країнах (наприклад, Німеччина або Японія) працює система страхування довгострокового догляду — люди отримують допомогу на оплату доглядальниць, медсестер або спеціалізованих закладів. ● У Польщі активно розвивають денні центри для літніх людей — там можна отримати харчування, реабілітацію і просто спілкування. ● У країнах Балтії діє підхід "догляд у громаді" — соціальні служби допомагають людині залишатися вдома, а не їхати в інтернат. Нам потрібна система довгострокового догляду в Україні. Особливо зараз, у час війни, коли літні люди часто залишаються найбільш беззахисними.Така система має попереджати ранню втрату функціональності шляхом підтримки фізичної та соціальної активності людей літнього віку, створювати умови для того, щоб людина максимально довго могла залишатися у себе вдома, забезпечуючи необхідну підтримку і догляд в громаді, а у разі неможливості залишатися вдома - забезпечувала гідне життя у умовах максимально наближених до домашніх.І що не менш важливо - тягар старіння одних поколінь не має лягати непідйомним вантажем на наступні.Бо старість — це не лише про пенсію. Це про гідність, турботу і впевненість, що ти не залишишся сам на сам із хворобою чи війною. Хочу почути вашу думку: чи мали ви досвід догляду за літніми родичами? Які проблеми були найгострішими?