Другий раунд перемовин у Стамбулі показав, що позиції сторін наразі виглядають як два протилежні полюси, які ніколи не зійдуться. У багатьох навіть виникає запитання, чи доцільно продовжувати ці контакти. На мій погляд відповідь – так. І ось чому. Кожна зустріч, завдяки зусиллям наших дипломатів, приносить нам певний практичний результат. Передусім, це обмін полоненими. Це дає змогу нашим захисникам повернутись до родин, які дуже на них чекають.Водночас, переговори – це майданчик, який дає змогу Україні піднімати важливі для нас питання. Зокрема, щодо повернення українських дітей, які були розлучені із сім’ями. І нашим опонентам доводиться на ці питання відповідати. І головне, більшість політиків, як на Заході, в ЄС та США, так і в Україні, вже погоджуються, що війна врешті-решт завершиться за столом перемовин. Націленість на мирне врегулювання неодноразово заявляв і підтверджував Президент України. Так ось він цей «переговорний стіл», де необхідно буде шукати рішення. Переривати процес зараз – це озброювати наших ворогів, які кажуть, що Україна не хоче миру. На жаль, ми не маємо іншого опонента, з яким можна було б вести іншу дискусію. Але ми, разом із союзниками, маємо прагнути змінити його ставлення до переговорів. Шукати шляхи й інструменти для того, щоб замість ультиматумів на переговорах лунав продуктивний обмін думками. Можливо, доведеться говорити навіть з кожного окремого пункту майбутньої мирної угоди.Більше того, як ніколи раніше нам потрібно працювати із нейтральними країнами та навіть тими, хто в цьому конфлікті раніше не підтримував нас. Потрібно вести діалог з КНР, Індією, Бразилією, залучати світ до активної позиції, аби забезпечити дипломатичний тиск заради відновлення миру. І зробити це ми можемо тільки якщо будемо залишатись стороною, яка дійсно прагне миру і пропонує конструктивні підходи.