​Батько переконав сина, що концтабір — це гра. На цьому тримається фільм «Життя прекрасне»

Стрічка Роберто Беніньї починається з голосу за кадром. Чоловік каже, що це проста історія, яку нелегко розповісти, — як байка.

Хто цей чоловік, фільм пояснить лише в останню хвилину. А до того встигне двічі змінити жанр, перетворити концтабір на гру і сховати від глядача смерть головного героя.

Якщо б вам треба було пояснити будову фільму трьома реченнями, це добре зробив кінокритик Роджер Еберт: «Фільм розпадається на дві частини. Одна — чиста комедія. Друга усміхається крізь сльози».

Перша частина — 1939 рік, італійське місто Ареццо. Офіціант Ґвідо закохується у вчительку Дору й підлаштовує «випадкові» зустрічі одну за одною. Щоразу він вітається з нею: «Бонджорно, принчіпесса!» — «Добрий день, принцесо!»

Друга частина — 1944-й. Ґвідо, Дору та їхнього сина Джозуе депортують до концтабору. І майже все, що в першій половині було жартом, тут стає інструментом виживання.

- «Бонджорно, принчіпесса!» Ґвідо кричить через табірний гучномовець, щоб Дора в іншому бараці знала: він і син живі.
- У першій половині Ґвідо й німецький лікар Лессінг загадують одне одному загадки в ресторані. У таборі Лессінг упізнає Ґвідо, і той вирішує, що це шанс на порятунок. Але лікаря цікавить лише одне: чи знає Ґвідо відповідь на його нову загадку.
- Малий Джозуе терпіти не може митися. У таборі ця дитяча вередливість рятує йому життя.

У таборі Ґвідо пояснює синові, що все навколо — гра. Хто першим набере 1000 очок, виграє справжній танк. Плакати, проситися до мами чи казати, що голодний, не можна: за це знімають очки.

Найсильніша сцена — коли німецький охоронець оголошує в бараці правила табору. Ґвідо зголошується «перекладати», хоча німецької не знає. І вільно перекладає накази італійською так, щоб заспокоїти сина.

Глядач чує обидві версії водночас: що кричить охоронець і що чує дитина. Смішно й страшно в одному кадрі. Ось що казав про це сам Беніньї: «Сміятися й плакати — це з однієї частини душі, хіба ні?»

У останню ніч Ґвідо ховає сина в ящику й каже, що це останнє завдання гри. Самого Ґвідо охоронець веде на розстріл.

Проходячи повз ящик, Ґвідо підморгує синові й кумедно марширує гусячим кроком, як охоронці. Це останнє, що він робить. Охоронець заводить його за ріг, і постріл звучить поза кадром.

Фільм до кінця тримає погляд дитини: ми не бачимо того, чого не бачить Джозуе. А вранці в табір в'їжджає американський танк. Хлопчик певен, що це його виграш. Він знаходить маму й кричить: «Ми виграли!»

Фільм закінчується раніше, ніж Джозуе дізнається, що батька більше немає.

У фіналі той самий голос за кадром нарешті називає себе: «Це моя історія. Це жертва, яку приніс мій батько. Це був його подарунок мені».

Оповідач — дорослий Джозуе. Отже, весь фільм — це спогад дитини, якій батько розповів, що життя в концтаборі — це гра. Тому табір тут не схожий на справжній, і фільм цього не приховує.

«Я режисер, а не історик, і мій обов'язок — вигадувати історії. Так, це байка, але вигадана з правди», — розповідав Беніньї.

У Беніньї був власний взірець. Його батько Луїджі два роки провів у нацистському трудовому таборі.

«Щоночі батькові снилися кошмари, і в нього була потреба розповідати свою історію, — згадував режисер. — Але коли він побачив, що історії нас лякають, він почав розповідати їх інакше — легко, навіть із гумором».

Ґвідо у фільмі робить те саме, що колись робив Луїджі. А розповідає про це син — так само, як сам Роберто.

«Моя мама, сестри і я часто сміялися — через те, як батько розповідав цю історію», — казав Беніньї.

📝Придбати ґайд «Сторітелери»

🎬Підпишись на game of stories