​Мартін Макдона кинув школу в шістнадцять і жив у Лондоні на допомогу по безробіттю з випадковими підробітками. Далі він написав 22 радіоп’єси — жодну не взяли. Потім писав сценарії — те саме. Мартін почав думати, що ще залишилось і вирішив писати п’єси для театру. У 1994-му його брат поїхав до Каліфорнії вчитися на сценариста. Макдона залишився сам — і за дев’ять місяців написав сім п’єс. Це були повноцінні чернетки, з яких згодом виросли дві трилогії. Першу, «Королеву краси з Лінана», він, за його словами, просто записав — ніби підслухав розмову, що звучала в голові.Театри відмовляли одне за одним, поки за п’єсу не взявся Druid у Ґолвеї. І далі — все пішло. Як результат, вже у 27 років Макдона став першим драматургом після Шекспіра, у якого у лондонському Вест-Енді йшли одночасно чотири п’єси. До речі, фільм «Банші Інішерина» виріс саме з однієї з тих чернеток. Тут два важливих уроки: 1. Якщо тобі відмовили 30 разів, якщо ти провалився 30 разів, це не означає, що 31-й раз або 49-й не виявиться успішним. 2. Макдона не просто так написав 7 п’єс за 9 місяців — він не хотів робити ставку на одну історію. Чим більше варіантів, тим більше шансів, що один з них вистрілить. І, як ми зараз знаємо, у нього вийшло. Мартін Макдона — один із 18 авторів ґайду «Сторітелери». Більше про його методи розповідати історії можна прочитати саме там. Забрати ґайд собі: https://storytellers-guide.lovable.app/