Отже, впорєдник «Луки Галицкої» робит вислїд «ў доводоџенѣ непольскости Галичини по єѣ историѣ люди зрозумѣли же галицка история нияк сє не вєже з ўкраѣнскоў, а се є хибоў нациӧтворенє»
То є вислїд, якого не робит автор ґазети, а Лозиньский обстоює зовсїм зворотну думку і сам то пише:

«Я звинувачую Польщу у вторгненні в українську Галичину, яка після розпаду Австро-Угорщини заснувала, спираючись на принципи вільного розпорядження, з українською Буковиною та українськими територіями Угорщини Західноукраїнську Республіку, що була об'єднана актом від 3 січня 1919 року з Українською Республікою, що народилася на руїнах Росії, в єдину державу».

«Ці сторінки мають на меті довести моє звинувачення. Вони мають на меті довести, що Галичина, завойована поляками, століттями була українською землею, а її населення хоче утворити незалежну Українську Республіку з усіх об'єднаних українських територій.» (С 6)

«З дуже раннього періоду Галичина вважалася українською. У X та XI століттях вона була частиною Української держави Київ, заснованої Володимиром Великим (975-1015), і служила прикордонною провінцією проти поляків.

Український літописець Нестор (X століття) згадав в одному зі своїх оповідей, що Володимир Великий та його наступники воювали проти поляків за цю територію, останні скористалися цим, щоб зробити висновок, що Галичина спочатку була польською і лише пізніше була українізована.»(С 12)

Галичина також брала участь, але Богдан Хмельницький не зміг приєднати її до кордонів своєї республіки. (С 17)

Його наступник, Іван Виговський, бачачи, що Росія прагнула підкорити Українську республіку, намагалася зблизитися з Польщею та уклала з нею Гадяцький договір 1658 року, згідно з яким українські території мали утворити «Велике князівство Руське, яке стало б автономним членом нової Польської держави, організованої на триалістичних засадах (Польща, Литва та Україна). Українці потім звернулися до польського сейму, відповідального за ратифікацію договору, з проханням приєднати Галичину до Великого князівства».

Коротше кажучи, Галичина, як і інші українські території, що належали Польщі, ніколи не переставала вважати польське панування іноземним і боротися з ним усіма можливими засобами, аж поки в результаті поділів Польщі Галичина не відійшла до Австрії, а решта українських територій – до Росії. (С 18)

«У 1848 році, з настанням політичної свободи, в Австрії виник український рух, головною національною вимогою якого був поділ Галичини та створення в складі Австрії особливої української провінції, що охоплювала б українські території Галичини. Цей рух очолило українське політичне товариство Головна Руська Рада».

«Якщо розділити країну на її природну, історичну та національну частини, тобто на польську Західну Галичину та українську Східну Галичину, то ми побачимо, яку відверту несправедливість являє собою польське панування в останній.
Протягом століть вона завжди зберігала свою власну самобутність. Спочатку була частиною Київської Русі, а потім стала центром Галицько-Руської держави.
Волинь пізніше була окупована поляками та утворила під назвою Русинський Пфальц особливу територію» (с. 47-48)

«У 19 столітті цей народ досяг великих успіхів за найскладніших обставин, у Росії під тиском російської деспотії, та в Австрії в боротьбі проти польського панування. Він став сучасною нацією з відчуттям своєї єдності, незважаючи на кордони, що розділяли її, та яка прагне до політичного ідеалу сучасних держав: бути єдиною, вільною та незалежною серед інших націй цивілізованого світу». (С 50)

«Австро-польський режим у Галичині був настільки суворим і жахливим, що українці не могли жодним чином висловити свої справжні прагнення: прагнення до возз'єднання всіх українських територій та незалежності. Це стало можливим лише після розпаду Австрії.

Коли 15 жовтня 1918 року в Леопольдсбурзі союзники проголосили право на самовизначення всіх народів колишньої Австро-Угорщини, делегати всіх українських національних організацій з усіх українських територій Австро-Угорщини (Східна Галичина, українська частина Буковини, українська частина Угорщини) проголосили незалежність і суверенітет цих територій, встановивши як верховну владу Українську Національну Раду, що складалася з усіх українських депутатів Австрійського парламенту, депутатів Галицького та Буковинського сеймів та делегатів усіх українських політичних партій». (С 51-52)

«Весь український народ колишньої Австро-Угорщини прагнув об'єднатися з Українською Республікою, що сформувався на руїнах антиросійського істеблішменту. Але на той момент там домінував ворожий до українського народу режим під керівництвом гетьмана Скоропадського, прислужника Німеччини.
Відповідно, Національна Рада вирішила утворити з територій колишньої Австро-Угорщини незалежну Республіку — Західноукраїнську Республіку, яка мала б у відповідний час об'єднатися з Українською Республікою, заснованою на руїнах царизму». (С 52-53)