гриб з юґґота

Якщо ви не знаєте, як прикольно назвати свого партнера, а всі ці «котики» і «зайчики» вже приїлися, то у Говарда Філіпса Лавкрафта й Соні Ґрін є для вас одна ідея 🤫У ті часи, коли майбутнє подружжя тільки починало спілкуватися, у них була надзвичайно активна переписка (хоча, подивимось правді у вічі, з ким тоді у Лавкрафта тільки активної переписки не було 🌚). Тож якщо ви все ж вирішите прочитати їхні листи, то гарантовано зустрінете там два імені — Сократ і Ксантіппа. Так Лавкрафт і Ґрін підписували кореспонденцію один одному.👉 Соня розповідала, звідки це все пішло:«Прізвиська Сократ і Ксантіппа були вигадані мною, тому що, по мірі того, як ішов час, наша переписка ставала все більш і більш інтимною, і я чи то побачила це в Говарді, чи ж то сама наділила його сократівською мудрістю та генієм, тож у жартівливому настрої підписала себе як "Ксантіппа"».📍 Ксантіппа — Сократова дружина, ім’я якої, однак, стало поняттям для опису норовливої та сварливої жінки, яка не пропустить можливості влаштувати скандал. Що доволі іронічно, бо в їхньому шлюбі Соню точно не можна було такою назвати!Дотеп зайшов достатньо далеко — на день народження Соні Лавкрафт навіть підготував для неї вірша, який називався To Xanthippe, on Her Birthday, а також неодноразово підігрував їй, підписуючись Сократом.На світлині: Говард Філіпс Лавкрафт та Соня Ґрін 👇

🖌 Про запозичення та перетини у творчості фантастів можна говорити багатенько. Нещодавно у мене дійшли руки прочитати кілька сторінок критики Сема Московіца на твори Генрі Каттнера, завдяки яким мені відкрилося кілька цікавих збігів. Спішу ділитись!Почнемо з одного, на мою думку, з найсумніших творів Каттнера, написаних у співавторстві з Кетрін Люсіль Мур — Mimsy Were the Borogoves. Мало того, що в цій історії подружжя цікаво обігрує дивакувате походження «Аліси в Дивокраї», так ще й розповідає абсолютно унікальну історію про родину, яка стає жертвою своєрідного експерименту науковця з далекого майбутнього. У дітей подружжя Парадін з'являються іграшки, які змінюють мозкову структуру малечі, «тренуючи» їх мислити шаблонами, не притаманними їхньому часу. Московіц вважає, що оповідання, ще за життя авторів отримавши визнання, стало натхненням для історії Рея Бредбері The Veldt.📍 Якщо Каттнер віддає данину Керролу, то Бредбері — Джеймсу Баррі, назвавши своїх персонажів Пітер та Венді. У цих дітей є незвичайна дитяча — шпалери у ній здатні відтворювати будь-яке місце на планеті. У них цим місцем є вельд, що відверто лякає їхніх батьків: серед посушливих африканських плато у кімнаті їхніх дітей завжди зображено левів, які щось поїдають. Оскільки кімната є відображенням уяви дітей, батьків починає непокоїти їхня одержимість темою смерті. Тоді вони звертаються до психолога (цікаво, що в Mimsy Were the Borogoves одним з персонажів також є лікар, який навідує юних Парадінів, спостерігаючи за змінами в їхній поведінці), аби той допоміг вирішити цю проблему. Твір, однак, закінчується досить-таки трагічно, як й історія Каттнерів.📻 Ще одним відомим твором Каттнера є оповідання Twonky. Це історія про подружжя, яке придбало радіо, але не знало, що створене воно було загадковим чоловіком з майбутнього. Радіо це ж насправді є своєрідним цензором, яке не дає своїм власникам робити те, що буцімто буде шкодити їм самим. Опіка пристрою часом сягає справжнього абсурду: істота забороняє пити зайву чашку кави чи читати книжки, сюжети яких буцімто напружуватимуть його господарів. Дві подібні історії є і в Джека Вільямсона — це With Folded Hands… та …And of Searching Mind, де також є роботи, що забороняють виконувати людям роботу, яка може їм гіпотетично нашкодити. Сам же Каттнер у Twonky намагався наслідувати стиль та теми Джона Коллієра.👹 До творчості Коллієра Каттнер звертатиметься ще не раз, як мінімум — у своїй історії Call Him Demon. У Каттнера ми знайомимося із дітьми, які, відвідуючи дім своєї бабусі, починають розуміти, що один з їхніх дядьків, що там живе, є проекцією позавимірної істоти, яка живе у печері під їхнім домом. Й істота ця, між іншим, відчуває тільки ситість та голод, тож дітворі рано чи пізно доведеться вигадувати спосіб, як би втихомирити жагу почвари до сирого м’яса. У Коллієра є історія Thus I Refute Beelzy — про хлопчика з вигаданим другом, який зростає разом із батьком-тираном. Чоловік не вірить у синові вигадки, за що його карає… ця сама істота!Та, звичайно ж, подібних перетинів значно більше — Каттнер надихався багатьма жанровими класиками й сам місцями на такого обертався.А ви діліться, якщо пригадуєте ще якісь цікаві фантастичні історії, в яких автори надихалися один одним.На зображенні: ілюстрація Ала Паркерса до The Veldt 👇

Подумалося мені, що якось неправильно в році Коня стартувати з допису не про цю тварину! Але, на щастя, мені є що розповісти цікаве й про коників, і про наших улюблених письменників 😉🐎 Поговоримо сьогодні про Енн Маккефрі. Я вже й раніше розповідала, що дитинство майбутньої письменниці було усамітнене, адже старшим братам не подобалося гратися зі своєю молодшою сестрою. Так Енн і звернулася до книжок та тварин: у родини було кілька котів, одного з яких дівчинка навіть зодягала в ляльковий одяг і катала у візочку. Та справжнім відкриттям для Енн стали коні: у ті дні нерідко можна було побачити, як кінні вози від дверей до дверей розвозили людям молоко. Тоді Енн пообіцяла собі, що теж колись матиме власного коня. За деякий час вона почала вчитися їзди верхи у дівчачому скаутському таборі й там, за її словами, у неї й сталася перша «коняча любов».🤝 Енн не зрадила своїх дитячих принципів, придбавши собі коня на ім’я Містер Ед, з яким вона не розлучалася усе його життя. Це було одне з її улюблених занять — виходити з кухні зранку, вигукувати його ім’я та спостерігати, як він підбігає до неї. Тварину вона навіть згадувала у присвяті в романі The Kilternan Legacy. Його смерть Енн перенесла вкрай важко — та саме в період, коли вона найгостріше переживала його втрату, їй зателефонував син і сповістив про народження її першої онуки. Таке поєднання скорботи й радості дало Енн поштовх написати останні два розділи історії Moreta: Dragonlady of Pern.📍 Упродовж життя письменниця не розгубила любові до цих тварин: до 1985 року Енн навіть збудувала розкішну стайню на дванадцять місць, яку її сусіди називали Horse Hilton. Якось туди завітав відомий тренер Вільям Міклейм, провівши там змагання Golden Saddles Young Riders Competition. Зі стайнею Енн також була пов’язана така дуже мила історія: колись письменниця познайомилася із сусідським парубком, який задумувався над тим, аби втекти з дому, бо його батько був проти того, аби хлопець поєднував своє життя з конями. Тоді ж Енн взяла його працювати на себе. У результаті хлопцеві вдалося заробити необхідний досвід, аби стати інструктором з верхової їзди, і, здобувши відповідну освіту, він усе ж зміг реалізувати своє бажання.🖌️ Звичайно ж, теми коней Енн не оминула й у своїй творчості: жінка зокрема написала історію Black Horses for the King — роман про хлопчика, чиєю пристрастю та захопленням було усе, пов’язане з конями. Та й, здається мені, мало для кого стане секретом, що знамениті історії авторки про драконів та їхніх вершників мають свої витоки саме з любові Енн до коней та тих її знайомих, що цю любов поділяли. До прикладу, її героїня Лесса була заснована на знайомій Енн, яка їздила на цих «великих, упертих та швидких тваринах».Звичайно, кінь та дракон — це різні речі. Але одне можна сказати упевнено — захват маленької Енн перед цими величними й норовливими тваринами майже стовідсотково послугував тим, завдяки чому ми тепер загалом знаємо про таку місцину, як Перн.На світлині: Енн разом із Містером Едом 👇

🖤 Поступово починаю обдумувати підсумки цього року (ще, може, й зарано, але я страшний оверсінкер, тому нехай 🤧) і, як показують висновки, з читанням жанрового у мене було дещо туго. А от з переглядом відповідних стрічок, якось так вийшло, що ні. Тому тримайте короткі відгуки на різні жахастики й фантастику, переглянуті станом на зараз.📍 «Мавпа» Осґуд ПеркінсДо «Довгонога» Перкінса у мене було чимало питань, однак те, що кіно це напружене й приємне оку, — це вже точно без сумнівів. Тож «Мавпу» я чекала з нетерпінням, тому що трейлер обіцяв нам щось sick & twisted, так ще й з гротескним гумором і ріками крові. Зрештою стрічка стала одним з моїх найбільших розчарувань, тому що за дійсно якісною чорнухою ховався слабкий і страшенно клішований сюжет, від тупості якого мене аж пробирало до кісток. Видно, що Перкінсон має своє унікальне бачення в жанрі, однак переносити його на екран, як мені здається, йому все ще важкувато.📍 «Зброя» Зак КреґґерСтрашенно недооцінений, на мою думку, жахастик цього року (точно заслуговував таких же обговорень, що й «Довгоніг», а то й більших!). Так, без сюжетних дірок не обійшлося, але те, як у цьому фільмі вибудовано напругу завдяки нелінійному сторітелінґу…🤌 Стрічка мало того, що цікава і як детектив, і як горор, і як соціальна драма, так ще й дає простір для чорного гумору й купи дискомфортних сцен водночас. Окремий захват — героїня Емі Мадіґан, тітка Ґледіс. Дуже люблю таких яскравих і харизматичних героїв. І, звичайно ж, з нетерпінням чекаю приквел про неї.📍 «Буґонія» Йоргос ЛантімосЧомусь під час перегляду здалося, що це найбільш friendly для глядачів фільм режисера, але, як це вміє Лантімос — перед вами повноцінні американські гірки!На мою нескромну думку, кращим був би кінець (спойлери!) в якому справжня сутність персонажки Емми Стоун лишалася б під питанням, а сам фільм закінчився кліфгенґером. Але всі ті дві години екранного часу від стрічки відірватися просто неможливо — буквально кожна ваша клітинка просочується напругою, адже Лантімос майстерно обігрує не тільки своїх героїв, а й вас. Якщо ще не дивилися, то рекомендую. Готуйтесь дивуватися й розчаровуватися у всіх своїх попередніх теоріях, бо режисер вас у будь-якому випадку здивує.📍 «Франкенштайн» Ґільєрмо дель ТороПерше, що хочу зробити, — вибачитися перед Джейкобом Елорді за те, що я сумнівалася в ньому. Він настільки органічний та прекрасний у цій ролі, що уявити когось іншого на його місці видається мені блюзнірством. Каст, картинка, музика — все на найвищому рівні. Єдине, що не сподобалося, так це дещо нелінійній розвиток характерів персонажів (мені чомусь всі їхні реакції та судження завжди здавалися прискореними на х2, через що я місцями не зовсім вірила їм), і те, як Ґільєрмо місцями починає займатися жирним самоплагіатом 🥹 У всьому іншому — перед нами прекрасна готична казка, яка ще довго сидітиме у мене в голові, адже її пронизано гострими темами, які було втілено й продемонстровано надзвичайно витонченими й продуманими символами.Гріх, звичайно ж, якщо ми вже говоримо про готичні казки, не пригадати й Роберта Еґґерса та його «Носферату», від якого я лишилася в абсолютному захваті. І, судячи з того, як Еґґерс поглядає на «Верфульфа» та «Різдвяну історію», а дель Торо — на «Привида Опери», на нас очікує справжній ренесанс готичних стрічок, чому я безмежно рада.P. S. Honorable mention також лишаю «Дівчині з голкою», переглянутій під час тематичного тижня у «Жовтні». Ду-у-же рекомендую!А що вам сподобалося в цьому році? Діліться враженнями!На світлині: Джейкоб Елорді у ролі Франкенштайна 👇

⚔ Уперше персонажка Джирель з Джойрі з’явилася в оповіданні Кетрін Люсіль Мур Black God’s Kiss. Це була розкішна рудоволоса воїтелька, яка, за словами Кетрін, «відображала ту жінку, якою вона сама хотіла бути». Зрештою Джирель стала її найвідомішою персонажкою, зайнявши місце в пантеоні творчості Мур обабіч Нортвеста Сміта. Як її описували, вона була «такою ж високою, як і більшість чоловіків, і настільки ж несамовитою, як найдикіші серед них».Мур написала такі оповідання, присвячені пригодам Джирель, як Black God’s Shadow, Jirel Meets Magic, The Dark Land та кілька інших (зокрема й Quest of the Starstone, про яке ми вже говорили вище). Деякі з оповідань про Джирель Говард Філіпс Лавкрафт зараховував до своїх улюблених у творчості Мур і навіть заледве не затягнув її у спільний проєкт разом зі своїм другом, Робертом Барлоу. Юнак займався друкарством і планував видати її оповідання невеликим накладом, що зрештою і зробив, хоч подія ця якось й обійшла фантастичну спільноту.📍 Джирель, як і образ сміливої жінки-воїтельки, започаткований нею, має чимало триб’ютів у різних творах мистецтва. Однак є кілька написаних не самою Кетрін історій про рудокосу воїтельку, створених з дозволу її правовласників. Честь описувати пригоди жінки дісталася Моллі Танзер, номінантці на Locus та British Fantasy Award, яка є авторкою романів Creatures of Will and Temper та Vermilion.Її коротка історія з Джирель у головній ролі була опублікована в 2024 році в журналі New Edge Sword & Sorcery. Судячи з відгуків, її оповідання Jirel and the Mirror of Truth є достойним продовженням закладеної Мур саги, яке сміливо привносить сучасні теми в історії фантастки: до прикладу, у Моллі помічницею Джирель стає лесбійка Тевін, стосунки з воїтелькою якої хоч і не стають фокусом оповідання, однак цікаво обігрують теми ґендеру й сексуальності, закладені ще в першоджерелі.🤫 Скоріш за все, робота Моллі над пригодами Джирель на цьому оповіданні не завершується, тому що інтернетом гуляють згадки про твір Jirel Meets Death, який мав би вийти у 2025 році.Подивитись на деякі з ілюстрацій в журналі можна тут. На світлині — ілюстрація з Джирель від Saša Đurđević.

🚀 У 1937 році на світ з’явилося перше спільне оповідання ще не одружених Генрі Каттнера та Кетрін Люсіль Мур, яке називалося Quest of the Starstone. У ньому пара спробувала об’єднати двох ключових персонажів Кетрін: Джирель з Джойрі та Нортвеста Сміта.Не сказати, що оповідання є видатним зразком їхньої творчості, однак саме з ним пов’язана одна дуже цікава історія, в яку було замішано Роберта Гайнлайна.📍 В одному з епізодів Нортвест Сміт, сповнений туги за земною домівкою, співав «стару ніжну пісню усіх вигнанців-землян», в якій були такі рядки:— and count the losses worthTo see across the darknessThe green hills of Earth.Пісня до того згадувалася і в таких оповіданнях Кетрін, як Shambleau та The Cold Gray God.🌚 Через 10 років після виходу Quest of the Starstone у The Saturday Evening Post виходить історія Роберта Гайнлайна, яка називається… The Green Hills of Earth. Згодом він випустив цілу збірку оповідань з такою самою назвою.Дізнався він про те, що випадково «вкрав» назву у своїх колег, коли приніс хворій Віді Джеймсон, яку прихистив у себе під час судового процесу над її тогочасним хлопцем Лафаєтом Рональдом Габбардом, стосик журналів. Жінка любила історії про Нортвеста Сміта, тож наштовхнулася на Quest of the Starstone і побачила вже знайомий рядок.Гайнлайн одразу ж написав Каттнерам вибачення — наступні публікації містили подяку, в якій зазначалося, що Кетрін дала дозвіл на використання свого «дітища», а в самої фрази ростуть ноги саме з її оповідання.🚀 Тим часом у 1995 році виходить цікавий буклет-триб’ют всій цій історії — Quest of the Green Hills of Earth в редакції Неда Брукса. Всередині — передруковане оповідання Quest of the Starstone, вірші Гайнлайна з The Green Hills of Earth (у творчості Гайнлайна їх створював сліпий поет Рислінґ, на честь якого згодом назвали престижну жанрову премію), а також матеріали, створені зацікавленими прихильниками.Наприкінці буклету навіть можна знайти ноти, на які мають бути накладені вірші.✍ Щодо ж самого Рислінґа — Гайнлайн зізнавався, що персонаж був створений під враженнями від унікальних здібностей сліпого машиніста Тоні, з яким вони разом працювали в часи Другої світової. Чоловік мав надзвичайний музичних слух і навіть умів розпізнавати своїх колег за звуком кроків. Поруч із Dune та Earthlight знаходиться іменний кратер Рислінґа, названий так астронавтами місії Apollo 15.Члени екіпажу навіть хотіли зачитати уривки історії біля кратера, однак їм не вистачило на це часу. Коли їхня місячна прогулянка добігала свого кінця, капітан Джо Аллен повідомив своїм астронавтам таке:«Як сказав би космічний поет Рислінґ, ми готові "повернутися до людських домівок на прохолодних земних пагорбах"».

♟ Періодично згадую про життя Лорда Дансейні й ті численні гобі, які в нього були (про полювання й ліпку з глини, наприклад, уже виходили дописи). Окрім цього Дансейні був ще й великим прихильником шахів (і президентом Шахової асоціації графства Кент!), навіть створивши свою варіацію гри, що так і називається — «Шахи Дансейні». Її суть полягала в тому, що зі сторони чорних гравець мав усі фігури, а от той, хто грав за білих, володів армією з 32 пішаків. Від шахів я максимально далека, однак, судячи з відгуків тих, хто грав у цю варіацію, пішаки тут неочікувано по-новому розкриваються, даючи змогу під новим кутом поглянути на класичні шахові задачки. Мета — забрати всі білі фігури, або ж поставити мат чорним. Дансейні придумав «свої шахи» у 1942 році.📍 Якось йому навіть вдалося зіграти в нічию з Хосе Раулем Капабланкою, котрий вважався одним з найвидатніших шахістів з 1921 по 1927 рік. За це Дансейні дали коктейльний шейкер, який, за його ж словами «був для шахіста таким же не потрібним, як й упряжки для оленів тим, хто живе в країні на Півдні». Цікавий факт, та Дансейні зрештою написав організаторам заходу й попросив замінити подарунок, отримавши зрештою термос, яким він потім користувався 15 років. Ця шахова партія навіть була описана в тогорічній колонці The Times, а самому Капабланці Дансейні присвятив вірш, коли шахіст помер.♟ Шахи Дансейні любив настільки, що навіть присвячував їм вірші. Один з них — про те, що якби всі, хто хоче завдавати шкоду людству, просто пограли в шахи, то всі міста, що зараз обернулися на пил, стояли б і далі. Оповідання про це він також писав: в The Three Sailors’ Gambit, наприклад, йдеться про трьох моряків, які успішно виграють навіть найскладніші партії завдяки демонічній кулі, що дісталася їм від їхнього капітана, котрий віддав свого часу за цю кулю душу. В одному зі своїх детективних оповідань (так, що тільки той Дансейні не писав!), навіть можна знайти такий рядок:«Навіть у десяти вбивствах не буде стількох таємниць, як в одній грі в шахи». І це тільки й вкотре доводить, що любов до шахів чоловік проніс крізь все життя, вплітаючи її в різні сфери свого життя. А на прикріпленій світлині можна побачити, як Дансейні (сивий чоловік праворуч) спостерігає за грою 👇

Тут дуже-дуже давно не виходили ніякі відгуки. Виправляюся, але, здається мені, речі, які я сьогодні казатиму, будуть дещо контроверсійними, бо поганих рецензій я на цю книжку майже не бачила, а мені ж вона абсолютно не сподобалася. Заздалегідь кревно вибачаюся перед кожним, хто є її прихильником! 🌚🐶 А ділитимуся я враженнями від книжки «Ніч у самотньому жовтні» Роджера Желязни — історії, яка створена для того, аби читати її саме в цей місяць. Тут мені обіцяли цікавого головного героя (песика, чий господар — це сам Джек-Різник!), незабутню осіннє-гелловінську атмосферу, численні великодки на різних персонажів готичної літератури й не тільки, але… якось все воно мені збилося в суцільний вінегрет, який мені так і не вдалося розсмакувати 🤷‍♀️На ґудрідзі мені трапився відгук, що від цієї книжки такий же ефект, як від «Месників» — є сила-силенна твоїх улюблених героїв, чого б тобі, здавалося, мало вистачити, аби полюбити історію. У «Ночі…» сам Желязни, здається, на щось таке і сподівався: додаємо Віктора Франкенштайна, Дракулу, Ларі Тельбота й купу інших героїв, підживлюємо лавкрафтіщиною — щось та й вийде. Прихильники гарантовано проковтнуть! Але, на мою нескромну думку, це все не спрацювало ані на йоту. Що ж мені так не сподобалося?📍 По-перше, сюжет. Пес Нюх і його господар мають взяти участь в одній небезпечній грі, яка проходить у жовтні. Її деталі ми поступово дізнаємося крізь діалоги тварин-помічників гравців, які обмінюються один між одним корисною інформацією про гру. Якщо на початку мені це й дійсно було цікаво, то з часом ці численні діалоги про якусь гру, суті якої автор і сам неначе не надто вловлює, почали набридати. Тим паче, характери героїв не те, щоб якось розкривалися, бо Желязни зовсім не припадає ні на ніякі цікаві деталі, які б якось їх поглиблювали. 📍 По-друге, темп книжки. Якось все воно прісно й стиснуто — наче й відбувається багато всього, а переживань за героїв та їхні пригоди зовсім не виникає. Так само й з самою грою — я очікувала якогось масштабного та цікавого кінця (не дарма ж ми стільки терпіли цих підготувань і розрахунків місця проведення ТАКОГО масштабного ігрища), а зрештою… сталося й сталося, все абсолютно рівно й з нульовим рівнем напруги. Та й з саму загадку навколо цієї гри, на мою думку, Желязни геть не вдалося вибудувати.📍 По-третє, персонажі. Так, взаємодія Нюха й Сірохвістки — це найкраще, що було в цій книзі. Решта героїв — це імена заради імен. У них геть немає характерів, тільки якесь архетипічно-стереотипне середовище, в яке Желязни їх запхав, аби можна було легко зчитати великодку.Я була б абсолютно не проти, якби книжка аж геть пародіювала тих, кому вона віддає триб’ют, якби це було а) кумедніше, б) глибше, в) цікавіше, але, на мою думку, це доволі-таки слабке чтиво і як горор, і як детектив, і як щось фантастичне.Шкода, та це одне з найбільших розчарувань цього року(

🚀 The Williamson Effect — зібрання оповідань (редактором яких був Роджер Желязни, котрий так і не дожив до виходу книжки), що були присвячені Джеку Вільямсону.Серед імен, що працювали над збіркою, — Андре Нортон, Майк Резнік, Фредерік Пол, Пол Андерсон і ще близько десятка цікавих імен, об’єднаних однією обкладинкою й бажанням вшанувати творчість класика наукової фантастики.📍 До збірки також долучилася й Конні Вілліс, яка, між іншим, вже не вперше проводить заходи в рамках Jack Williamson Lectureship, що регулярно проходять в Східному університеті Нью-Мексико, в якому Вільямсон колись працював професором англійської мови. А в цьому році, до речі, почесною гостею івенту буде Т. Кінґфішер. Ведучою — Вілліс, як і минулоріч.🚌 В історії Конні Nonstop to Portales йдеться про юнака, якого пошук роботи заводить в Порталес, — місто на південному заході США, де більшість свого життя Вільямсон і проживав. Намагаючись вбити час у місцині, в якій, як стверджують всі її містяни, немає чого робити, він вирішує відвідати автобусний тур, де показуватимуть видатні місця, до яких Джек мав зв’язок. Раптом наш герой з’ясовує, що в автобусі він їде з людьми, які чомусь названі на честь персонажів Вільямсона, а сама ж подорож набуває фантастичного забарвлення…📍 Конні листувалася й спілкувалася з Джеком, коли він був ще живим (Вільямсон помер у 2006 році, не доживши двох років до свого століття), і перебувала з ним у достатньо міцних стосунках, що їх можна сміливо називати дружніми. Вілліс, зокрема, написала передмову до видання Haffner Press Seventy-Five: The Diamond Anniversary of a Science Fiction Pioneer — Jack Williamson, в якій підсумовувала його творчий доробок.Не може бути жодних сумнівів, що творчість Джека слугувала для Конні великим натхненнями. Взяти, до прикладу, її роман The Road to Roswell, в якому йдеться про жінку на ім’я Френсі, котра приїжджає на весілля до своєї подруги в Розвелл (те саме місто, яке відоме своїми «інцидентами з прибульцями»). Весілля у нас тематичне — присвячене іншопланетянам. Френсі з цього підсміюється, але смішно їй рівно доти, доки її не викрадає один з прибульців…🛸 Конні згодом поділилася, що історія була написана як триб’ют Джеку Вільямсону й Фреду Полу, які обоє були метеорологами в часи Другої світової війни. Коли вони обоє почули про інцидент в Розвеллі (йшлося про те, що військові США буцімто знайшли на тій території розбитий позаземний корабель), Джек і Фред прожогом кинулися відвідати місто, адже хотіли на власні очі, які ж вони — ті прибульці. Побачене їх розчарувало — це був звичайнісінький метеозонд. Конні ж про цю історію відгукнулася так:«Мені сподобалася ця історія, а ще мені було до вподоби те, як наука й докази виявилися для них важливішими за те, що вони хотіли б, аби було правдою. Ця книга була написана на їхню честь». На світлині: старший сержант Вільямсон в 1945 році на станції в Гоббсі 👇

🚀 Якось тягне мене зараз досліджувати маловідомі жіночі імена у фантастиці чи фандомі загалом (можете прочитати, якщо пропустили, дописи про Едіт Ейд та Джуді-Лінн дель Рей), тож пошуки наштовхнули мене на персоналію, про яку я до того ніколи не чула. А цій письменниці, між іншим, віддавав триб’ют сам Айзек Азімов, назвавши ту «першопрохідницею»: її оповідання він навіть помістив у своїй антології Before the Golden Age. Ідеться про Леслі Френсіс Стоун, яка, як бувало часто в ті роки, приховувала від примхливих редакторів і читачів свою стать під ґендерно-нейтральним іменем.Стоун — єдина частина імені жінки, яка була псевдонімом. У дівоцтві вона, єврейка, мала прізвище Рубенштайн. Мати Леслі була колумністкою та сценаристкою, яка підписувалася іменем Спеллман Стоун, тож це прізвище стало певною сімейною традицією.📍 Леслі публікувалася в Amazing Stories та Wonder Stories, тісно співпрацюючи з Г’юґо Гернсбеком. Серед редакторів знаходились і ті, хто відмовляв Стоун у публікації, коли з’ясовували, що перед ними тексти жінки. Гернсбек же навпаки виправляв листи читачів, у яких до Леслі зверталися як до чоловіка.Вона навіть ділилася історією, як між її чоловіком та Ґроффом Конкліном, критиком та антологом жанру, сталася така розмова: — Моя дружина пише наукову фантастику.— Так, звичайно. А як її звати?— Леслі Ф. Стоун.— Ти хочеш мені сказати, що я помістив у своїй книзі оповідання жінки? Я не вірю, що їм під силу писати наукову-фантастику!🚀 Серед її оповідань — When the Sun Went Out, The Man With the Four Dimensional Eyes, The Man Who Fought a Fly, The Space Terror та близько двадцяти інших. Леслі не боялася у своїх творах зачіпати теми експансії, расизму, колоніалізму та ксенофобії й мала твори з темношкірими героями (хоч сучасній людині, насправді, її історії все ще здаватимуться примітивними у цьому питанні). Фемінізм та ґендер вона також не обходила стороною: вона не рідко критикувала маскулінність, зокрема в одному зі своїх оповідань, в якому йшлося про жінку, котрій усе життя довелося переодягатися в чоловіка, аби проводити наукові дослідження й стати першою астронавткою на Марсі (а ще там є дуже милий та цікавий момент, коли її любовний інтерес зізнався їй, що кохав жінку ще до того, як з’ясував її стать, тож маємо у творчості Леслі й такі речі, які цікаво трактувати з перспективи сексуальних орієнтацій).🤲 А яке оповідання Леслі причарувало Азімова? Ідеться про The Human Pets of Mars — оповідання, що цікаво осмислює концепт «людських зоопарків». Враження Айзека після прочитання були такі:«Десь наприкінці 1936 року, збуджений, гадаю, насолодою від прочитання The Human Pets of Mars, я більше не міг опиратися. Я стомився від нескінченних сторінок своєї фантазії, яка ні до чого не приводила, тож я вперше вирішив спробувати писати наукову фантастику!».🚀 Леслі також відвідувала конвенти — на одному з таких вона навіть зустрілася з Азімовим (ось тут зможете знайти світлину книжки, яку Айзек підписав для жінки). Відвідавши Balticon 8, де вона проголошувала промову, Стоун трошки розповіла про свій творчий шлях і, зокрема, чому звернулася до фантастики:«Мене часто запитують, чому я почала писати наукову фантастику. Відповідь буде простою: мені це подобається. Письменництво дає творчий вихід моїй дуже яскравій уяві. Я пишу, бо відчуваю від цього щире задоволення, і тому, що я мушу це робити, — ідеї клубочаться в мені й я чую, як мої герої зі мною говорять».