гриб з юґґота

За своє життя Рей Бредбері був знайомий або ж просто бачився із неабиякою кількістю знаменитостей. Усі ми, до прикладу, пам’ятаємо його підліткову світлину з Марлен Дітріх, однак це далеко не єдиний випадок, коли письменник у юні роки перестрічався із голлівудськими зірками. Один раз йому пощастило абсолютно випадково зустріти Ґрету Ґарбо 👀Якось він проходив повз театр Білтмор і почув звідти оплески — закінчувалася вистава Бернарда Шоу, яку показували в той день. Аж раптом із будівлі прожогом вибігла жінка, яка, перечепившись, полетіла прямо до рук Рея. Бредбері здалося, що це була Ґрета, однак незнайомка поспіхом підірвалася у бік автостоянки, лишивши Рея наодинці з цією здогадкою. Однак діалог із касиркою театру все ж довів, що йому не здалося:— Помітив щось незвичайне? — Так. — Ґрету Ґарбо? — Так.Як виявилося, у Білтморі Ґрета завжди купляла найбільш віддалене від решти людей місце, куди вона сідала тільки тоді, коли в приміщенні вимикали світло. А тікала вона звідти тому, бо не хотіла, аби її помітили, коли його вмикнуть знову.⭐ Із часом, ставши популярнішим, він також нажив собі чимало прихильників серед усесвітньо відомих рок-зірок.Якось одна з його доньок дізналася, що до Лос-Анджелесу приїжджає Девід Бові й захотіла на його концерт, однак був один неприємний нюанс — усі квитки вже розкупили. Заради доньки Рей зв’язався агентом Бові й попросив у нього придбати два квитки. Той із захопленням вигукнув: «Та ти жартуєш? Девід Бові твій найбільший шанувальник. Ти просто зобов’язаний прийти, а після — побачитися з ним».Так і сталося — після концерту вони змогли особисто познайомитись не тільки з Девідом, а й з бітлом Рінґо Старром.🌚 А на наступний день, пригадує Рей, Девід запросив його на вечерю: «Це було дуже весело, адже він із задоволенням обговорював певні есеї та наукову фантастику». Із Бові та Бредбері якось вечеряв й Елісон Купер, який пригадував цю подію отак:«Це було й справді цікаво, тому що ці двоє немов перебували десь у космосі. Вони обговорювали квантову фізику, поки я сидів такий: "Ну… А які ви машини водите?".👨‍🦳 Та, згідно з його словами, найнезвичнішою знаменитістю, із якою Рей зустрічався, був Полковник Сандерс, засновник KFC. Бредбері пригадував його як дуже приємного чоловіка. Вони знімалися в одній програмі й, як жартував Рей, через свій білий костюм він скидався на працівника його закладу.На світлині: актор Робін Вільямс, Рей Бредбері та Гарлан Еллісон.

🖤 Цьогорічного Міжнародного дня боротьби за права жінок відходжу від традиції розповідати про якусь конкретну письменницю — на цей раз зібрала для вас добірку надзвичайно цікавих панянок, які публікувалися в одному з найвідоміших журналів фантастики та жахів, Weird Tales.Ми часто говоримо про Кетрін Люсіль Мур чи Марґарет Сент-Клер, однак жінок, які були причетними до цього журналу, насправді ж значно більше (у цьому дописі, звичайно ж, також згадано далеко не всіх), тож розглянемо ще кілька імен, затьмарених своїми колегами чоловічої статі, але від цього не менш важливих та цікавих.🖋 Елі КолтерПсевдонім Мей Елізи Фрост, яка писала не тільки химерну прозу, а й вестерни (стрічка The Untamed Breed була натхнена її оповіданням Something to Brag About). Цей жанр був для жінки настільки великою пристрастю, що зі своїм першим чоловіком вона познайомилась, коли подала оголошення про пошук ковбоїв, із якими вона б могла поспілкуватися задля матеріалу для своїх нових історій.Першим оповіданням, опублікованим жінкою у Weird Tales, було Black Mask. У журнал вона подала близько шістнадцяти химерних історій, припинивши писати у 1952 році. Після розлучення із попереднім чоловіком, вона вийшла заміж за Ґленна Фаґалда, який також писав химерну прозу.Окрім письма жінка також грала на органі в кінотеатрі й заробляла собі на життя музикуванням на фортепіано, а ще любила поратися на своєму ранчо.🖋 Ґрей Ла СпінаҐрей дебютувала у Weird Tales із історією про магію вуду, The Tortoise Shell Cat. До цього Ґрей систематично публікувалася у виданні The Thrill Book, аж поки те не перестало видаватися.Жінка відіграла надзвичайно важливу роль на самому початку заснування Weird Tales, але на самій лишень химерній прозі не зосереджувалася: дописувала в жіночі журнали, писала «чоловічі» розважальні історії й експериментувала з жахами.Ґрей, окрім письма, ще працювала фотографкою у газеті, а також була офісною менеджеркою.🖋 Еверіл ВоррелДо того, як почати свою письменницьку кар’єру, вона працювала в уряді США секретаркою та стенографісткою, із годом навіть отримавши премію Альберта Ґаллатіна від Міністерства фінансів США за роки своєї роботи.Жінка опублікувалась у Weird Tales не менше, аніж дев’ятнадцять разів (іноді — під псевдонімами), тричі потрапивши на обкладинку. Одне з її оповідань, The Canal, опубліковане у 1927 році, навіть увійшло до серіалу-антології Рода Серлінґа Night Gallery. Це ж саме оповідання Говард Філіпс Лавкрафт вважав одним із найкращих, що коли-небудь публікувалися у Weird Tales.🖋 Мері Елізабет КонселманМері писала з раннього дитинства — у віці шести років вона продала свій перший вірш. Її роботи публікувалися у найрізноманітніших журналах: від Weird Tales і до The Saturday Evening Post. Деякі із її історій отримали своє висвітлення у шоу General Electric Theater, яке вів Рональд Рейґан.Її історії відрізнялися тим, що Мері намагалася не робити свої оповідки надто похмурими й песимістичними, «як у Г. Ф. Лавкрафта чи Кларка Ештона Сміта», а відтворювати «гелловінську моторошність старого-доброго "Чарівника країни Оз"».Мері також працювала репортеркою у The Birmingham News, а більшу частину життя прожила зі своїм чоловіком у домі на воді.📍А в коментарях діліться іменами своїх улюблених письменниць! Щиро дякуємо їм за натхнення та силу, із якою вони проторували шлях для дівчат сьогодення, які тепер можуть творити значно вільніше 🖤На світлині: Елі Колтер.

У цьому році я встигла поки прочитати тільки три книжки. На жаль, до чогось жанрового руки ще не дійшли, однак перелік того, що б мені хотілось прочитати, на відміну від списку прочитаного, стрімко зростає. Тож ділюся невеличким списком того, із чим я гарантовано буду ознайомлюватися у цьому році:📍«Метрополіс» Теа фон ГарбуЯ тут уже неодноразово розповідала про свій своєрідний side quest — маленький канал про старий Голлівуд, який я усе не приведу до тями. А читати про кіно й не бачити там ніяких згадок ані про екранізацію цього роману, ані про її режисера, Фріца Ланґа,— просто неможливо. Хочу закрити гештальт як із книжкою, так і стрічкою.📍«Світ вигнання та ілюзій» Урсула Ле ҐвінВ Урсули я ґрунтовно читала тільки першу частину її «Чарівника Земномор’я» — не сказати, що сильно сподобалось, але бажання знайомитися з авторкою точно не позбавило. Тут, наскільки я можу судити з анотації, чтиво вже буде менш наївним та «дорослішим», тож, сподіваюсь, нарешті спіймаю із Урсулою ту хвилю, про яку говорять інші її читачі 😜📍«Ми легіон (Ми Боб)» Денніс І. ТейлорІронічна історія про програміста, який помирає, однак у майбутньому прокидається… штучним інтелектом на борту космічного корабля! У цій епосі, коли ШІ вже є, здається, куди тільки не глянеш, мене чомусь приваблює книжка, у якій є подібна «насмішка», адже тут технологія усе ж має щось на кшталт людської свідомості. Та й обіцяють нам яскраву й динамічну історією з гумором та широким космічним світом навколо — I’m in.📍«Геловінське Дерево» Рей БредберіЛюблю я того Рея Бредбері! От люблю та й все! Усе, що виходить від нього українською, — невідворотно опиняється у мене на полицях. Тут же в нас історія про хлопчаків, які вирушають на пошуки свого зниклого друга — через цю пригоду вони опиняються у загадковому маєтку, де примарний пан пропонує їм вирушити у подорож часом та простором.📍«Боги мого краю дуже люблять кров» Євгенія КужавськаПодобається задум — обожнюю, коли заграють із біографіями реальних людей і переносять їх у вигадані події, такі історії для мене завжди чомусь виграють більше, ніж біографії. А ще чомусь дуже хочеться перенестись у ті часи, коли я активно зачитувалась темноакадемічними штуками 🌚Однак це, звичайно, далеко не весь список. Діліться у коментарях своїми бажанками, а ще отримуйте від мене маленький подаруночок: знижку 15% на всі книжки на MEGOGO BOOKS, крім КСД, Нашого формату, Лабораторії, Вівату та А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ.Промокод yuggoth діятиме до кінця травня, тож гайда на закупи! Книжки, згадані тут, там також можна придбати 🤫*а на світлині нижче Рей Бредбері дивиться на повний список того, що я хочу придбати, і думає, що мені варто припнути губу...#грибна_інтеграція

Раз мене не відпускає читання інтерв’ю Роберта Блоха, користуватимусь цим по-максимуму 🤫Ми вже розмовляли про те, чому Мері було вбито саме ножем та з якої причини обезголовлення є таким частим явищем у книжках Блоха. Та настав час розкрити найголовнішу інтригу — чи справді «Психо» та персонаж Нормана Бейтса були натхнені Едом Ґейном та його злочинами?👉 Хто не в курсі, Ед Ґейн — американський викрадач тіл та вбивця. На рахунку чоловіка було кілька доведених убивств, однак шокував він світ дечим іншим — його дім був справжньою коморою, наповненою рештками мертвих людських тіл, які він викопував із могил і приносив до себе додому. Збігів із Норманом уже не те, щоб багато, якщо не зважати на те, що обоє вбивали людей. Але що про це казав сам Блох?Спойлер: Роберт на друзки розбиває міф, який медіа підтримують уже роками 😬«По-перше, я нічого не знав про всі ці речі, коли писав "Психо". Я абсолютно не базував Нормана Бейтса на Едові Ґейні, а лишень користувався низкою подібних обставин: будь-хто міг жити у маленькому містечку, де всі сують носа не до свого проса, і скоювати серію вбивств без жодних підозр. Але людям таке не подобається, бо їм хочеться вірити у легенду. Якщо ж докопуватись до суті, Ед Ґейн мотелем не володів. Не вбивав нікого у душі. Не зберіг собі тіло своєї матері. Нічого з цього Едом Ґейном не було зроблено».Крім того, згідно зі слів Блоха, тогочасні газети через цензуру уникали описів злодіянь Ґейна. Жорстока правда викрилась суспільству лишень за деякий час.📍 Та ця легенда, здається, не перестане жити ніколи. Блох ділився історією, як його покликали на інтерв’ю про «Психо». Головним запитанням, яке тривожило інтерв’юерів, було чи все ж створювався Норман під впливом особистості Еда Ґейна. Роберт усе продовжував товкмачити їм, що ні, від чого вони ставали «усе сумніші й сумніші».Як виявилося, інтерв’юери працювали над передачею The Inside Story: The Truth About the Ed Gein Murders! На превелике розчарування Блоха, його коментар не додали — слова письменника не вписувалися у легенду про вплив на нього Ґейна, який придумали шоуранери.🙈 Та у Роберта, між іншим, усе ж є твір про Еда у доробку, однак не художній. У 1962 році вийшло його есе The Shambles of Ed Gein, у якому він розповідає про злодіяння убивці. У ньому він зізнається, що для «Психо» надихався подібними обставинами, але аж ніяк не самим Едом, а ще проводить паралелі з твором Говарда Філіпса Лавкрафта «Картина в домі» — історією, де пересічний мандрівник потрапляє до занедбаного будинку в глушині, що належить господареві з туманним минулим…

🔪 Коли ми згадуємо про стрічку Альфреда Гічкока «Психо», то в голові одразу виринає культова сцена вбивства Меріон у ванній — ницого, раптового й холоднокровного. Таємнича постать перериває життя жінки ножем — і це далеко не просто так.Роберт Блох, автор першоджерела, зізнавався, чому вбивства у його творах переважно зчинялися саме цією зброєю:«Ніж — це, певним чином, символічна зброя; ще з прадавніх часів він був інструментом жертвоприношень […]. Його застосовували фактично у всіх релігійних церемоніях знаних нам культів Близького та Далекого Сходів, а також за часів Римської імперії. Ножі вдосконалились настільки, що стали не менш ефективними за гільйотини. Та все ж, я б назвав їх більш персоналізованою зброєю, аніж пістолет. У цьому є своєрідна інтимність, яка, я думаю, страхає ще більше, тому що це звичайний домашній об’єкт, яким користуються абсолютно різні групи суспільства, від Збройних сил Швейцарії до скаутів у Америці. Я вважаю, що це шокує читача, тож цим і користуюсь».👉 Крім цього, у романі жінку було обезголовлено, що теж не можна назвати рідкісним явищем на сторінках книжок Блоха. Та відповідь на те, чому ж так, сягала ще Робертового дитинства:«У неділю, коли всі наші родичі зібралися на вечерю, чи то мій дядько, чи то кузен, принесли живого півня. Він поніс його на задній двір, аби розділити перед тим, як покласти до каструлі, і я, абсолютно не знаючи, що зараз на мене очікуватиме, пішов за ним. Голову крикливого створіння приклали до бруска дерева — аж тут сокира злетіла догори. За мить, попри мій жах та здивування, безголова біла курка оббігла колом подвір’я, поки струмінь крові вивергався й фонтанував із культі на її шиї.А потім я ще дивуюся, чому стількох із моїх історій присутнє обезголовлення».📍 Самого ж Нормана Бейтса, свого популярного персонажа-вбивцю, Блох вважав «сучасною реінкарнацією» Джека-Різника: тому що, як і Джеку, Норману вдалося не тільки успішно провернути свій злочин, а й при цьому спантеличувати людей запитанням, ким же він є насправді.«У 1958 році, коли я написав роман, він, здається, був першим серійним убивцею, який зібрав так багато уваги. Та як убивця він наче й відомий, але… все ж таки лишається безіменним. Якщо ви читали «Психо», то зметикуєте, що його сусіди не знали, ким він є, та й він сам не надто розумів, що є вбивцею. Та він цілком міг би бути чиїмось сусідою — у нас із того часу достатньо прикладів, коли чиїсь сусід чи сусідка, виявлялося, мали подібні нахили».🔪 Безумовно, «Психо» — найбільш відомий його твір, тож ім’я Блоха нерідко ставлять із цією назвою в один асоціативний ряд. Роберта, однак, це не ображало — згідно з його слів, це пішло від видавців, які завжди прагнуть прив’язати твоє ім’я до зробленого тобою успішного «продукту». «Я тепер просто з цим живу й ніяк не намагаюсь цього уникнути», — зізнавався він 🤷‍♀️Своє головне дітище, однак, до улюблених у себе ж романів він не зарахував — натомість назвав історії Night of the Ripper та The Star Stalker. Та все ж, цитуючи його слова:«Я написав приблизно двадцять два чи три романи, тож це все дуже складно. Вони всі мої діти й мені по-своєму подобається кожен із цих маленьких покидьків».

📍 Роберт Барлоу був другом Говарда Філіпса Лавкрафта з 13 років. Дружба їхня зав’язалася завдяки листуванню — самотній підліток у Флориді не мав товаришів, які б розділяли його естетичні й цілком дорослі інтереси, тож запросив до себе в гості старшого письменника, який не знав, що перед ним фактично дитина. Барлоу, аби не відлякати свого кумира, навіть не показував йому світлин — стверджував, що в нього фурункул на обличчі.Тоді Говард провів у Барлоу сім тижнів: друзі веслували, збирали ягоди (Лавкрафт навіть ділився історією, як відбився від решти групи, впав у струмок і втопив свій врожай), складали вірші тощо. З тих пір Лавкрафт та Барлоу регулярно зустрічалися й гостювали один в одного й під час спільного часу разом з’ясували такий цікавий нюанс: вони є далекими родичами один одному! Барлоу і Лавкрафт виявилися кузенами в шостому коліні й мали спільного предка — Джона Ратбона чи Ратбуна, народженого в 1658 році.👉 Цікаво, що спільного пращура Лавкрафт ділив і зі своїм біографом — письменником-фантастом Лайоном Спрегом де Кампом. Його предок, Калеб Лайон, був одружений на Анні Філіпс, доньці Асафа Філіпса, прапрадідуся Лавкрафта.Сам Лавкрафт із де Кампом не був знайомий, тож не знав про їхню спорідненість, хоч, без сумнівів, вивчаючи свій родовід він мав наштовхуватися на імена їхніх спільних предків.✍ Фактом про свого спільного з Барлоу родича Лавкрафт поділився із Кетрін Люсіль Мур, яка спілкувалася з ними обома. На цю новину письменниця відповіла милим припущенням:«Цікаво, а якщо через століття, на якомусь із віддалених форпостів неблизьких кордонів цивілізації, на Сатурні, що обертається коло Місяця, чи на космічному кораблі, що несеться між Марсом та астероїдами, двійко незнайомців, обмінюючись спогадами, аби згаяти час, з’ясують, що їхні далекі-далекі предки, яких звали Лавкрафт і Мур, колись знали один одного?».Ці двоє спільних родичів не мали, але їхня «далека-далека» рідня все ж буде приємно здивована, що їхні пращури колись знали один одного.

🖌 Хто на початку свого письменницького шляху не набивав ґулі і не писав таке, від чого шкіра сиротами вкривалася? Подібне траплялося навіть із визнаними класиками: Рей Бредбері — не виключення. Те, що йому безумовно допомогло краще розібратися із авторським ремеслом, була поміч більш досвідчених колег та друзів, які редагували та дописували деякі з його творів, місцями сварили й надавали безцінні поради.Якби Рей у віці сімнадцяти років не потрапив до Science Fantasy Society, його життя безумовно склалося інакше: зустрічі однодумців проходили щочетверга в кафе Cookson’s, яким володів чоловік на ім’я містер Клінтон, що дозволяв бідним письменникам їсти безкоштовно. Там Рей і зустрів своїх двох найвідданіших учителів — Генрі Каттнера та Лі Брекетт.📍 Генрі, якому на той момент було трошки за двадцять, уже встиг заробити собі своєрідний статус зірки й допомагав юному Бредбері: він регулярно надсилав оповідання Рея до журналу Astounding, хоч йому й не вдавалося їх продавати, змушував свого «учня» постійно переглядати нові випуски Amazing Stories, виписував йому величезні листи про оповідання, які Рей написав тощо.Каттнер навіть дописував за Рея оповідання: так і сталося з історією The Candle, що вийшла в 1942 році у випуску журналу Weird Tales. Бредбері згадував:«Останні двісті слів у The Candle були написані ним. Він написав їх, аби показати, як завершувати історії, але я сказав: "Я не зможу придумати нічого краще, можна я лишу твій кінець?". Він сказав: "Залишай". Тож кінець цієї історії — його. Вона не надто хороша, але це був початок: моє перше оповідання у Weird Tales».🤲🏻 Таким чином Бредбері не раз допомагала і Брекетт: в одній з його історій, The Scythe, що вперше вийшла у 1943 році у Weird Tales, перші п’ятсот слів були написані нею (що цікаво, враховуючи, що сама Брекетт ніколи не публікувалася у цьому журналі 🤨), бо в Бредбері ніяк не виходило оформити гарний початок для історії. Те саме сталося й з іншим оповіданням Бредбері — Tomorrow and Tomorrow.Згодом, коли Бредбері більш затвердився у своїй письменницькій ролі, Лі теж попросила його про послугу — допомогти написати їй історію Lorelei of The Red Mist, коли у неї було обмаль часу на це. Бредбері згадує, як дав Брекетт прочитати готовий результат:«Вона вже закінчила половину історії, тож їй потрібні були останні шість чи сім тисяч слів, наскільки я пригадую. Чи зміг би я це зробити? Простіше простого. Я — клон Брекетт».«За десять днів я написав останню половину Lorelei і відправив її Лі.— Та будь ти проклятий! — кричала вона. — Це неймовірно! Я не можу сказати, де закінчуюсь я і починаєшся ти.Я думаю, що навіть просльозився. Це було щось на кшталт випуску з Брекеттської академії».🖌 Звичайно, це були далеко не всі письменники, з якими Бредбері судилося познайомитися у той період:«Я отримував подібну увагу від усіх цих прекрасних письменників і я дуже вдячний їм за їхнє натхнення».На світлині: Вірджинія Лейні, Рей Бредбері та Марк Бланк.

🖌️ Якось ми вже говорили про дебютне оповідання Кетрін Люсіль Мур Shambleau, яке без жодних проблем Фарнсворт Райт прийняв до публікації у Weird Tales із першого разу. Однак історія другого оповідання, написаного Мур і відісланого нею до журналу, була не такою райдужною.👉 Мова йдеться про Werewoman, яке стало по-своєму багатостраждальним. Це — друга історія із циклу пригод Нортвеста Сміта, у якому він, поранений, переховується у лісі, але швидко розуміє, що за ним слідкують перевертки. Певною мірою це найбільш дивне оповідання Мур із циклу, у якому химерного більше, аніж науково-фантастичного.Цікаво, що відмовившись від оповідання, Райт високо оцінив ілюстрацію до твору, яку Кетрін прислала також. Редактор просив письменницю доопрацювати історію, але, як вона згодом зізнавалася, «моя голова перетворюється на суцільний вакуум, коли я за це беруся».🥲 Однак дивним в оповіданні був не тільки сюжет, а й вся історія правовласництва на нього. Згідно зі слів Кетрін трапилося таке:«Її опублікували. З часом я, дуже тупо, передала її фанатському журналу, у якому історію хотіли опублікувати. Я подумала: "Ну, ніхто, окрім купки фанатів, не побачить її… Вони достатньо щедрі й добрі, аби не брати до серця те, що я так паскудно виконала свою роботу!". Однак помилка полягала в тому, що я не зрозуміла, що вони зареєструють на неї авторські права».Оповідання, між іншим, «дебютувало» в аматорському журналі Роберта Барлоу Leaves №2 за 1938 рік.📍Та найбільше Кетрін розлютив учинок Сема Московіца, який, за її словами «учинив як зазвичай». Дочекавшись, коли права на оповідання закінчаться, він передрукував його, ніц не заплативши письменниці.«У мене були історії, які передруковувалися після того, як закінчувався строк авторського права, і мені завжди за них платили. Видавці такого не роблять, але Московіц — це виключення з правил, із яким нічого не вдієш».Через плутанину з авторським правом у твору й донині є біди з наявністю у відкритому доступі. Повністю його можна прочитати в журналі Pulp Adventures №36 або ж у сканах журналу Leaves, які досить-таки вільно гуляють інтернетом.

2 січня 1951 року, покінчивши життя самогубством, помирає Роберт Барлоу — американський письменник, поет, антрополог і, ким його запам’ятали найбільше, друг, кореспондент та виконавець заповіту літературної спадщини Говарда Філіпса Лавкрафта.📍 Життя чоловіка було коротким та трагічним, однак за свої тридцять з гаком років він встигнув заробити чимало здобутків якщо не в літературі, то принаймні у дослідженні мексиканської історії. З 1943 року Барлоу переїхав жити до Мексики, де працював викладачем, а через п’ять років став завідувачем кафедри антропології у місцевому англомовному коледжі. Роберт зокрема був знавцем мови нуатль (ацтекська мова) і навіть публікував нею газету.Подейкують, що Барлоу вчинив суїцид після новорічної вечірки, коли його орієнтацію (він був ґеєм), було викрито одним із його студентів. Він замкнувся у своїй квартирі в районі Аскапоцалько, Мехіко, та почепив на двері записку: «Не турбувати. Я хочу довго спати».Із хлопцем окрім Лавкрафта міцну дружбу також тримала і Кетрін Люсіль Мур: вона бувала в гостях у нього так само, як і він зазирав до неї в Індіанаполіс. В одному зі своїх інтерв’ю вона поділилася такими спогадами про Роберта:«Ми дуже здружилися — багато листувалися. Я навідала його в їхньому сімейному домі у Флориді й познайомилася з його матір’ю. Він був самотній серед своїх книжок, тож був радий, що там з’явився хтось, із ким можна поговорити».«Дуже складна людина зі своїми комплексами, які йому було важко переживати».«Наскільки я зрозуміла, він помер десь у Мексиці, де вивчав одну з втрачених мов індіанців Центральної Америки, яку до того ніхто не перекладав. З того, що чула, десь перед своєю смертю він був на порозі її відкриття. Тож це велика втрата — шкода, він не жив у той час, коли його особливості сприймалися краще».👉 Цікаво, але життя Барлоу свого часу також перетнулося із життям іншого відомого письменника поза колом друзів Лавкрафта. Під менторством Роберта іспанську мову, мексиканські кодекси та мову майя вивчав відомий бітник Вільям Берроуз. 11 січня він написав своєму другу Аллену Ґінзберґу лист, у якому описував смерть Барлоу:«Один професор-квір з K.C., Mo., завідувач кафедри антропології тут, у Мехіко-Сіті-Коледж, де я заробляю свої сімдесят п’ять доларів на місяць, вирубив себе кілька днів тому, наглитавшись таблеток. Обблював усе ліжко. Не розумію я цього самогубного потягу».Можливо, творчий доробок Барлоу надзвичайно скромний на тлі літературних здобутків інших, та його антропологічна робота була настільки блискучою, що деякі з його робіт досі цитуються, а концепти — застосовуються й донині. Хтозна, яких би висот він досяг у своїх роботі, якби прожив довше…На світлині нижче група, студентів Мехіко-Сіті-Коледжу, серед яких є Роберт разом із Вільямом.

🎥 Трішки більше місяця назад у Academy Museum of Motion Pictures (ні, я не помилилася каналом. Сюди теж обов’язково зазирніть, бо в цьому році там, сподіваюсь, усе ж виходитимуть дописи) запустили виставку Screenwriting: Takes on LA Noir, яка фокусується на сценаріях трьох стрічок, написаних упродовж минулих п’ятдесяти років: Double Indemnity, Pulp Fiction та The Long Goodbye.📍The Long Goodbye — неонуарний фільм 1973 року, знятий Робертом Альтманом, який є адаптацією однойменного роману Реймонда Чендлера 1953 року. Сценарій до стрічки доручили Брекетт з однієї простої причини: жінка вже працювала над адаптацією роману Чендлера The Big Sleep разом із Говардом Гоксом, лишивши всіх у суцільному захваті від своєї здатності писати брутально-саркастичні репліки. Сам Альтман пригадує, що коли продюсери запропонували її, він із радістю погодився. Перемовини стосовно сюжету тривали три дні: сценарій майже не відрізнявся від готового фільму.Робота над цієї стрічкою, однак, вимагала більших зусиль, аніж просто адаптувати книжку для екранізації. Хто зачитувався Чендлером, той знає, що це специфічне читання, яке повністю відповідає своїй епосі. Брекетт довелося майже повністю відійти від колись написаного нею ж сценарію, адже багато що змінилося з того часу: по-перше, на цей раз Філіпа Марлоу грав не покійний вже Гамфрі Боґарт (а нового актора Брекетт вважала повним міскастом, адже він мав «ніжне лице, добрі очі, а ще йому бракувало того напилу злоби, з яким ти асоціюєш подібних персонажів»), по-друге, це найдовша книжка з серії, яку потрібно було органічно вписати у кіносценарій, а по-третє, що було водночас і найбанальнішим і найважчим, пряма адаптація Чендлера для 70-тих була б просто нецікавою та неактуальною на тлі інших кіноновинок і сучасних кримінальних стрічок.👉 Зрештою вийшла цікава кіноадаптація у декораціях свого часу, якій, однак, не вдалося перегнати по культовості The Big Sleep з низки причин: починаючи від іменитішого режисера й закінчуючи шикарним дуо Боґарт-Беколл.Щодо самої виставки, її основна мета — дослідити, як ці троє фільмів змогли змінити правила сценаристики у нуарних фільмах, відбуваючись на тлі декорацій Лос-Анджелеса.Експозиція про Брекетт містить її оригінальні записи та нотатки стосовно сценарію та сюжету оригінальної книжки.Світлину взяла звідси.